Розділ «Частина перша Тіло»

– Там… Ліда втопилася.

– Ліда?! Як?

– Далі була ваша версія, – сказала жінка, якій розповідала теперішня Ліда. – Твоя версія. Ти розповіла…

– Ти… – Ліда здивовано подивилася на жінку.

– Так, – сказала жінка, – ти розповіла, як ви пішли до річки, як Ліда намагалась зіштовхнути тебе з мосту, як ти вирвалася й побігла по цьому гнилому дерев’яному мосту, в якому між дошками зяяли великі щілини, як Ліда бігла за тобою і несподівано провалилася вниз, як її підхопило й понесло течією.

– Звідки… звідки ви знаєте? – тепер вже й зі страхом Ліда подивилася на співрозмовницю.

– Тому що я була ангелом твоєї бідолашної сестри, – сказала жінка. – Не віриш? Але якби ти повірила, то дізналася б, що ангелів, які втрачають своїх підопічних, не вберігши їх від передчасної смерті, особливо в дитячому віці, перетворюють на людей, і вони живуть і так само мучаться, як і люди.

Ліда обхопила руками голову. Вірити чи ні? Але звідки ця жінка знає про неї? Адже жодного свідка тоді не було… Чи був? Був, щоб з’явитися через стільки років?

25

То був театр одного актора. Один з найкращих театрів одного актора у світі. Унікальний, бо актрисі було дванадцять років. Ліда грала свою сестру – слова, жести, голос, рухи, геть усю модель поведінки. Їй це все давалося важко (хоча не так і важко, адже вона довго, майже два роки, проводила свої таємні репетиції), але поступово вона звикала, увіходила, вживалася в роль, як увіходять справжні актори, немовби розчинялася в цій ролі, й уже було не відрізнити, де актор, а де персонаж. Вона боялася, що буде важко грати на похороні сестри, але тіло Ліри знайшли тільки через кілька днів, геть спотворене і розмокле, схоже на велику розпухлу ляльку. «Це лежить Ліда, Ліда, Ліда, це я», – твердила собі Ліда, котра грала Ліру, і їй раптом стало шкода, шкода себе, до сліз шкода, аж спазм підступив до горла.

«Лідусю, сестричко, я люблю тебе», – ридала Ліда і справді любила.

Вона, здавалося, обдурила всіх, навіть саму себе. Жила дедалі безтурботніше і впевненіше, зникала насторога, ставали природнішими і невимушенішими жести. Ліда з кожним днем дедалі більше вірила, що вона – Ліра.

Але вона, як виявилося, змогла обдурити всіх – тата, бабусю, тітку Ларису, сусідів, подружку Ліну, сусідку Серафиму Матвіївну. Всіх, тільки не маму.

Мама була всі ці дні, тижні, місяці, майже рік ніжною, дуже ніжною до неї. Вона обсипала її любов’ю, купала в цій любові, виконувала всі примхи й забаганки єдиної тепер доньки. Та настав день, коли тато поїхав у довге відрядження за кордон (консультувати на будівництві якогось заводу), і мама поставила Ліду-Ліру перед собою і сказала, що вона знає, геть усе знає.

– Що ти знаєш? – питала Ліда, відчуваючи, як терпнуть кінчики пальців на руках, а по спині побігла противна холодна цівка.

– Що ти насправді не Ліра, а Ліда, – сказала мама.

– Я – Ліда… Мамо! – зойкнула Ліда.

– Так, ти Ліда. – Мама дивилася сухо, майже безживно. Наче незмигний манекен. – Ліда. І мене не обдуриш. Ти повинна в цьому признатися. Або зараз, або я посаджу тебе у підвал. Там ти будеш сидіти, доки не признаєшся і не розповіси, що насправді сталося на мосту.

Світ обрушився. Ліда стояла під уламками світу чи мосту. Мама, її добра, лагідна, щира, щедра, осяйна мама, була тепер несхожа, разюче несхожа на себе. Сухий і колючий погляд пронизував наскрізь.

Ліда стояла під деревом, а довкола падали й падали стріли. Вони впивалися в дерево, розтинали кору, і Ліда знала, що котрась неодмінно поцілить їй у самісіньке серце.