Розділ «Частина перша Тіло»

Втім, ніхто не чув її думок. Думати вона могла що завгодно.

Біда була в тому, що Сильвестр її покидав якраз тоді, коли вона його кохала. Коли вже третій рік, як відчувала, що кохає самозабутньо і нестримно. Вона відкривала, що цей чоловік для неї є найдорожче, що може бути в цьому житті. Вона прокидалася серед ночі, дивилася на нього у тьмяному відблиску світла вуличного ліхтаря, який заглядав у вікно. Подумки обціловувала його обличчя, очі, ніс, губи, підборіддя. А часом не стримувалася і цілувала сонного чоловіка. Він смішно морщився, бурмотів крізь сон: «Сонечко, ти не спиш?». Зрештою вона добивалася свого: Сильвестр остаточно прокидався і вони кохалися.

Вона майже прогнала з себе ту давню Ліду – студентку, що заповзялася одружити на собі молодого викладача. Студентку, якій той викладач написав спочатку дипломну роботу, а потім і кандидатську дисертацію. І ось, на третьому році її кохання, Сильвестр пішов до іншої, покинувши її і дочок. Того дня вона довго блукала містом, поки мимоволі не опинилася біля собору. Коли зайшла, її вразила тиша. В соборі не правилося, стояло двоє чи троє людей. Збоку вона побачила жінку, перед якою на прилавку (чи як його назвати) лежали свічки. Вона підійшла і купила. Спочатку три, а потім, подумавши, ще одну свічку. Вона поставила їх перед якоюсь іконою, помолившись за здоров’я дочок і себе та за повернення Сильвестра. Так, Ліда благала, аби він повернувся.

Вона стояла і вкотре шепотіла слова молитви. Коли підійшла та жінка. Відчула дотик до руки, повернула голову.

– Вам погано? – спитала жінка – на вигляд їй було років шістдесят, може, трохи більше.

– Так, – сказала Ліда, бо раптом відчула, що треба казати правду.

Обоє вони стояли поруч довго. Ліда навіть здивувалася, що її не дратує присутність цієї жінки. Несподівано їй стало тепло, а потім душно.

– Спаси мене, Господи, – прошептала вона, перехрестилася і пішла до виходу.

І вже коли зійшла сходами вниз, подумала, що треба почекати ту жінку. Чомусь виникло таке бажання.

Ліда стояла на холодному осінньому вітрі й відчувала, що зараз станеться те, чого вона прагла і боялася стільки років. «Станеться? Що?» – шептала вона і чекала далі.

Це сталося, коли жінка спустилася до Ліди й вони пішли поруч. Вже за соборною брамою Ліда сказала:

– Сьогодні від мене пішов чоловік, а двадцять два роки тому я вбила свою сестру.

23

Вони народилися майже з таким інтервалом, як і Лідині доньки-близнючки. Дві сестрички, разюче схожі одна на одну. Їх назвали майже синхронно – Ліда і Ліра.

Але чим далі вони росли, тим більше і батькам, і самим сестрам ставало зрозуміло: попри зовнішню схожість, яка, здавалося, ставала дедалі разючішою, сестри-близнючки дуже різні за характерами. Медики чи то психологи називають таке явище яйцевою, або ж дзеркальною, контрастністю. Ліра (довелося навіть підкупляти працівницю загсу, яка твердила, що такого імені нема) росла крізь Лідину неприязнь, що згодом переросла в ненависть: вона ненавиділа зразковість, акуратність, обов’язковість, занудність, допитливість, відмінність сестрички, схожої на неї як дві краплі води, – ті риси, якими всі захоплювалися. Вона якийсь час намагалася робити все так, як Ліра, – розставляти речі, розкладати іграшки акуратно по своїх місцях, турботливо питати маму, що в неї болить і чому мама нахмурена, тулитися до маминих колін, удаючи маленьке кошеня, вивчати вірш за віршем, щоб декламувати їх перед гостями, вирізати з паперу і розфарбовувати фігурки всіляких звірят і квіточок, обходити квітник довкола будинку, видивляючись, чи не розпустилася ще одна квіточка, а коли побачиш це диво («діво, діво», – плескала в долоньки Ліра), то повідомляти про це ледь не всьому світові, вдягати татового капелюха і вигадувати в ньому історії про розбійників. Безумовно, що в Ліди виходило все це гірше, а Ліра бігла скаржитися матусі, що сестричка її передражнює. У Ліди, звісно, були свої достоїнства, звички і риси характеру. Але їй здавалося, що батьки зовсім не звертають на неї уваги. Що вони навмисне підкреслюють її вади (не так ходиш, ось так треба класти ручку на стіл), що вони виставляють перед родичами і сусідами, яка вона нездара і нехлюйка (почуті слова, хоч вони стосувалися сусідської дівчинки Настуні, назавжди врізалися у пам’ять). Що цікаво, вона майже не мала претензій до батьків, а всю свою неприязнь спрямовувала на сестричку. Спочатку вона робила їй дрібні капості (ущипнути, коли поблизу нема нікого, облити фарбою вирізані й розфарбовані квіточки), потім розробила цілу систему, як виставляти Ліру на посміховище (наприклад, коли та прочитала вірша перед тітонькою Лесею, пригадати мовби ненароком, як учора Ліра смішно гикала і не могла зупинити гикавку). Потім народився план, як… як убити Ліру, а самій стати нею. Ліда почала вивчати поведінку сестри, звички, зачинившись у порожній кімнаті або забравшись до запущеного саду, проводити сеанси-репетиції, де вона вже була Лірою, а не Лідою.

24

Дівчинка (за чотири дні їй, як і сестричці, мало бути дванадцять років) біжить щодуху, вбігає до будинку.

– Мамочко, матусю! – кричить вона. – Там… там…

Вона кидається до матері, яка виходить їй назустріч, притуляється до її колін, втикається в них геть так, як це робить Ліра.

– Що, моя маленька, що тебе налякало?