Розділ «Частина перша Тіло»

Вона не знала, звісно, що коштувало мамі це відкриття. Вона спробувала захищатися.

– Матусю! – кинулася до маминих колін.

– Ні! – мама відштовхнула аж бридливо. – Ні! Геть!

– Ні?!

Ліда заридала. Ліда забилася в істериці. Вона ще трималася. Вона протрималася ще майже тиждень у темному підвалі, куди раз на день мама приносила й ставила біля порога тарілку супу чи чашку чаю.

«У мене найжорстокіша в світі мама, – думала Ліда у своїй в’язниці. – Якщо так, то навіщо мені жити?»

Та вона повинна була жити. Повинна. Повинна. Повинна. Її маска не варта була самого життя.

Там, у сирому, темному підвалі Ліда раптом почала будувати інший світ. Він уже складався з сотні, тисяч масок. Їх більшало і більшало, Ліда добувала їх із надр своєї свідомості й уявно ставила перед собою. Запам’ятовувала, давала імена. Це був початок її другої життєвої гри. Вигадані нею персонажі були такими ж реальними, як ті, що жили насправді.

Ці люди-маски називалися по-різному. Вони мали й не мали імен. Вони народжувалися і вмирали, перероджувалися в інші. Іноді вони збиралися в коло, щоб затанцювати танець, а в центрі кола стояла вона, Ліда. Стояла й усміхалася, боячись одного: аби те коло не почало звужуватися, аби вони, люди-маски, не почали підступати до неї.

Розіграшу історії зі своїми персонажами Ліда присвятила таємну частину свого життя.

Але то буде пізніше. Серед масок, які з’явилися, які вона підсвідомо викликала, – найбільшою, найрозмноженішою була маска Ліри. Її сестри, котра вже не існувала на цьому світі.

Коли ця маска вперше з’явилася, виникла з непроглядної темряви підвалу, Ліда жахнулася, закричала, потім затулила обличчя руками. Вона сиділа так довго-довго, знетямлено тремтіла, бо боялася, що маска ось-ось доторкнеться до неї своїми холодними руками, почне обмацувати, а потім і душити. Але ніхто не торкався. І через якийсь час, усе ще тремтячи, Ліда відняла руки і розплющила очі.

Маска висіла зовсім поруч, злобливо посміхалася, кривлялася, але доторкнутися не могла – вона не мала рук. Більше того – між нею і Лідою начеб виросла невидима стіна.

«Йди геть, – подумки звеліла Ліда. – Ти несправжня».

Маска засміялася. Вищирила зуби, які світилися в темряві. Ліда знову закричала, кричала довго, аж захрипла. Та маска не наближалася. І тоді Ліда перестала кричати. Тим більше, що зрозуміла – ніхто її не почує. А якщо не почує, то навіщо кричати? Вона вже хотіла простягти до маски руки – а раптом та зникне, – коли втретє злякалася. Саме тому, що маска з обличчям сестри може зникнути. І тоді вона справді буде самотньою в цьому противному, бридкому, темному підвалі.

Зрештою, тієї хвилини, сама того не усвідомлюючи, Ліда не тільки поборола свій страх, не тільки перемогла саму себе й маму, котра, як пізніше виявилося, у ці хвилини божеволіла там, наверху, в будинку. Вона зрозуміла, що зазнала поразки у бажанні стати Лірою (завжди заздрила тому, що сестру назвали так незвично і поетично), але стала тим, ким і мала стати…

Однак слово, що мало ось-ось прийти до свідомості, ніяк не приходило. А ті, що приходили: монстр (вона почула його за день перед тим від мами, котра принесла їжу), дияволеня, відьмочка, заразка, – були якісь хоч і страшнуваті, але недолугі.

«Я буду повелителькою монстрів, – сказала собі Ліда, – я літатиму на хмарах».

Ліда поволі підвелася, її голова майже торкалася стелі підвалу. Відчула, як паморочиться у голові. Світ кудись плив, а от маска з обличчям сестри зникла.

Вона заточилася і впала. А коли розплющила очі, побачила синє-синє небо. Вона лежала у ліжку, а поруч сиділа тітка Вероніка.