Розділ «Частина перша Тіло»

– Я Ліда, – сказала вона тітці Вероніці.

– Я знаю, – сказала тітка.

– Я вам розкажу, що сталося на мосту, – сказала Ліда.

– Нічого не треба казати, – тітка погладила Ліду по голові. – Те, що треба, я знаю.

26

– Що було далі – знаю і я, – сказала тепер жінка.

– Звідки?

– Ти забула, що я колишній янгол, – сказала жінка.

«Вона мене розігрує, – подумала Ліда. – Розігрує. Але раптом – ні? Отже…»

Отже, лишилося запитати – що ж таки було далі? Ліда так і зробила.

– Добре, я розповім, – сказала жінка, котра називала себе колишнім янголом-охоронцем.

То була історія про дівчинку, яка, коли її знайшли в підвалі, стискала в руці маску. Маску з обличчям своєї загиблої сестри. Пояснення було просте – цю маску вкинула в підвал Лідина мати.

Мама ж, коли повернулася з лікарні, стала тихою і зворушливо ніжною до дочки. Тільки називала її то одним, то іншим іменем – то Лідою, то Лірою.

– Ви дуже любили свою сестру, ось в чому суть, бідна моя, – сказала жінка, котра видавала себе за янгола чи колишнього янгола. – Тому й вигадали цю історію з убивством.

– А підвал? – сказала Ліда.

– Підвал був, – сказала жінка. – Мати посадила вас туди, коли вже була хвора. Коли розум помутнів після втрати доньки. І вона, а не ви, нафантазувала собі, що то було вбивство. Вона хотіла навпаки, щоб ви, Лідо, призналися, що насправді ви Ліра. Вам було шкода маму, і поступово ви почали вірити, що так було, як вона казала.

– Я ненавиділа, чуєте, ненавиділа сестру…

Ліда спинилася. Відчула, як їй стало душно. Їй, як там, у підвалі, раптом захотілося кричати. Вона міцно прикусила губу. Вона стояла одна-однісінька посеред майдану. Гамірливого міського майдану. У спину їй дув холодний осінній вітер. Вертатися додому не хотілося. Вона зрозуміла, що там ніхто її не чекає. Навіть вигадані нею доньки, Віка і Віта. Доньки, в реальність яких почав вірити навіть Сильвестр. Чому він вірив? Чому грав з нею у цю дивну, напівбожевільну чи й божевільну гру? Чому?

Вона не знала відповіді. Місто довкола неї блимало вогнями.

«Який же порятунок? – спитала себе Ліда. – Я Ліра? Ліра? Може, почати нову гру, вже по-справжньому, по-дорослому? Для початку вбити тітку Вероніку. Чи вона й так мертва? Давно мертва. Бідна моя голова. Але чому Сильвестр вірив (адже вірив!) у цю мою гру з донь ками?»