Розділ «9. Лютий, Кора, Малий, Череда»

На тому кінці дроту приятель з обласної міліцейської управи пообіцяв зробити все, аби установочні дані на молоду людину з погонялом, або, може так бути, що й прізвищем Лютий проб’ють ще до кінця дня. В крайньому випадку — до наступного ранку. Мельник старанно продиктував прикмети Лютого, ті, які встиг роздивитися. Заодно попередив — якщо на нього щось накопається, там поруч із ним обов’язково намалюються ще троє. Або хоча б двоє.

Насправді цей колега з головного управління Чернігівської обласної міліції міг запросто послати Мельника, тепер уже — цивільну людину, до того ж звільнену з органів, за всім відомою адресою. Більше того — навіть якби Мельник зараз ще працював опером, його так само могли послати. Нема чого робити відповідальному працівникові, майору на підполковничій посаді, окрім як особисто вирішувати проблеми опального сискаря. Все дуже просто: з Льошею Скрипником, до якого зараз дзвонив Мельник, вони вчилися спочатку в одному класі, потім — у школі міліції, а потім Мельник був свідком на весіллі Скрипника і хрестив його сина.

Ніхто не винен. Так уже доля розпорядилася, що більш активний Олексій Скрипник швидко зробив і продовжує робити непогану кар’єру. Опер з нього вийшов посередній, зате на адміністративній роботі він проявив себе з кращого боку. Тому й пішов у керівники. Це не заважало кумам регулярно спілкуватися. З рештою, навіть президент України своїх кумів намагався пристроїти. Бо кум — найголовніший родич, тут нема куди подітися. Правда, Скрипник нікуди Мельник не тягнув — знав, що друг дитинства краще ходитиме все життя в простих операх, ніж почне пнутися в начальство і гратися в апаратні ігри. Зате в Мельника опинилася своя людина в головній управі. Яка завжди може допомогти організувати щось без того, аби писалися десятки паперів і витрачався час на збирання купи резолюцій та закарлючок-віз. Папери, з рештою, завжди можна підготувати заднім числом, тим більше — якщо це треба кумові.

До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав — без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.

Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він — формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та просторі виявилося глибоко до лампочки. Але він так само дотримувався правил гри, тому поважно кивнув, не заперечуючи проти короткої відлучки Мельника з робочого місця.

Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.

Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає — може, те саме начальство його послало...

Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок — на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів — і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне — такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років — це точно.

Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі — по сімейних справах.

Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.

Тепер, виходить, нема кому рибу в хату приносити і на базарі продавати. Годувальника родина втратила.

Про нечисту силу в Тихому Затоні вдова Коцюби нічого не чула. І не знає, хто міг би щось про це сказати. Так само не знає жінка, вірить вона в нечисту силу чи ні. Майже так само пройшла розмова зі вдовою ще одного загиблого — Василя Мироненка. Тут, правда, син родину годував — малий підприємець, тримав свою пилораму, дурницями голову не забивав. Через те родинний бюджет Мироненків не залежав напряму від риби, яку приносив з річки Василь.

Ще їм не подобалася історія з вириванням із свіжої могили Василевого трупа. Міліції якась дурня в голову стукнула — почали в могилах копатися. Це ані вдова, ані син, ані невістка загиблого обговорювати невідомо з ким не збиралися.

Про нечисту силу так само нічого не знають. Жінка ляпнула спересердя: вся нечисть у сільмазі сидить, і звати цю всю нечисть Галка Штанько. Ось у кого не язик — помело брудне!

Завідувачка козубським продуктовим магазином, вона ж на сумісництвом і через брак коштів на ще одну зарплату — продавщиця Галина виявилася куди більше говіркою. Правда, намолола вона Шульзі сім бочок арештантів. Йому довелося докласти чималих зусиль, аби спрямувати розмову в потрібне русло. Тільки всі її підозри стосовно чудовиська, яке живе в Тихому Затоні і нападає на людей, так само основані на різних чутках. А вони йдуть від дядька Івана. Взагалі-то, відразу виправилася Галина, він дід Іван. Бо йому десь років, дай Боже пам’яті, за шістдесят. Чи взагалі під сімдесят... Коротше, вчителював він тут, у козубській школі, скільки вона, Галка, себе знає. Він ще її вчив, тільки нічому не навчив. Чому треба — вона сама кого завгодно навчить, отако-о! Дядько Іван крім того, що читав у школі мову з літературою, різні місцеві казки та небилиці збирав. У нього навіть книжечка десь років із десять так вийшла. Її на пошті продавали — щось про легенди рідного краю, отаке.

Де живе? Вона, Галка, вже задовбалася всім дорогу показувати. До нього часто з різних газет приїздять, навіть обласне телебачення було. І всі — прямою дорогою в сільмаг, наче вона, Галина Петрівна Штанько, тут довідковим бюро працює, а не магазином завідує. А ті, що могилу Мироненка копали, так само дядька Івана шукали. Здається, на Тихий Затон із ним для чогось їздили.

Бурчала вона так, для порядку. Все одно пояснила молодому-інтересному, куди і як їхати треба. Тільки вдома дядька Івана Мельник не застав. Сусідка сказала — поїхав до сина в Чернігів, онука провідати. Повернеться хіба завтра після обіду.

Хай буде так. Більше Мельнику в Козубах шукати нема кого.

Кум спрацював оперативно.