Розділ «16. Як порося»

На мілині застрягло сухе дерево.

Звідки воно впало в воду і чому застряло саме тут, ніхто не знав. Упорядковуючи пляж, працівники „Металісту” намагалися витягнути його трактором, підчепивши тросом. Не вдалося — дерево засіло в піску міцно. Лишалося чекати, поки вода спаде, і спробувати ще раз. Поки що купатися людям воно не надто заважало.

Тіло зачепилося за гілки цього дерева.

Серед тих, хто відпочивав на цій базі, були такі, хто любить купатися на світанку. Любителі ранкового купання, як і шанувальники нічного, є практично на кожній базі відпочинку. Двоє молодих людей, хлопець та дівчина, купалися на початку сьомої ранку. Трупа ще не було. Його знайшов місцевий рятувальник о восьмій сорок. Як раз тоді, коли Мельник у супроводі Обухівського і дільничного оглядав побиту „Ниву”.

Турбаза „Металіст” так само була територією козубського дільничного. Звісно, Обухівський і Мельник подалися за ним на місце пригоди. Від пляжу „Метеору” до пляжу „Металіста” трошки більше тридцяти метрів. Поки йшли, Віталія діставали погані передчуття. Вони підтвердилися, коли він побачив тіло. Навіть стоячи на березі, він упізнав Антона Кулакова.

Його оригінальну зовнішність ні з чим не сплутаєш.

Упізнав його і Обухівський. Тільки, на відміну від Мельника, він не тримав у пам’яті імена та прізвища кожного свого відпочивальника. Знав лише візуально, хто з якого будиночка.

Так вони стояли і дивилися, як течія смикає позбавлене життя людське тіло, поки не наспіла міліцейська машина з району і заразом — „швидка допомога”. Шульга насилу стримався, аби не попроситися оглянути тіло. Замість того повернувся хотів уже йти, відчуваючи потилицею підозрілий погляд Обухівського. Та сьогодні явно був його день. Або, коли бути точним, його ранок.

На березі почалася вистава, свідком і навіть учасником якої Віталієві доводилося бути за роки служби в розшуку не раз, не два і навіть не десять. Починалося банальне з’ясовування стосунків. Менти з райвідділу і санітари гарикалися, чия це робота — лізти в воду і витягати на берег потопленика. Зазвичай подібні розмови виникали, коли труп чи шматки людини знаходили в темних брудних підвалах, на смітниках чи ще в якихось малоприємних місцях. Причому Віталій сам був не від того, аби зіпхнути на когось цей малоприємний обов’язок.

Але зараз не та ситуація. 

— В чому проблема, мужики? — голосно запитав він і під супровід погляду Обухівського, котрий ніби-то вважався його безпосереднім начальством наблизився до сперечальників.

— Ти хто такий взагалі? — тепер на Мельника так само підозріливо дивилися ще кілька пар очей.

— Я взагалі охоронець із сусідньої бази. Віталік, якщо треба назватися. Он моє типу начальство стоїть.

— Документи є? — поцікавився мент, який поводився як старший групи.

— Пройдемо до мене — покажу, коли вони тобі треба. Я чого — може, допомогти? В смислі, сплаваю і витягну вашого покійничка. Чого, мені не в падло...

— Що не в падло — видно. А ось на хріна тобі з цим вошкатися?

— Мужики, не треба — я не буду нав’язуватися, — виставив руки перед собою Мельник. — Просто чую, у вас тут якесь тертя довкола цього, а він же там плаває. Йому, ясно, вже все одно, тільки ви не скоро домовитеся, а вже он люди збираються...

Справді, біля виходу до пляжу вже тупцяло кілька цікавих.

— Петровичу, хай лізе, коли не боїться, — озвався один із райвідділівських. — Його і правда діставати треба. Ми йому навіть пляхан викотимо, га-га-га! За врєдность, бляха!