Розділ «1. Тихий липневий ранок»

Відчувши біль від укусу, він роздратовано ляснув себе по щоці.

Коли забрав руку и глянув на неї, задоволено посміхнувся — просто в центрі долоні розпливлася крива пляма. Бач, присмоктався. І досмоктався... Цікаво, скільки живуть комарі: день, два, місяць чи поки людина не приб’є, перервавши приємний процес смоктання крові...

Насправді Гришу Коцюбу зовсім не цікавила тривалість комариного життя. Він навіть устиг звикнути до постійного комариного писку над вухом і покусаних рук та щік. До таких дрібних неприємностей звикає кожен рибалка, а Коцюба їздив по рибу вже більше як двадцять років.

Спочатку робив це для свого задоволення, навіть передплачував радянський журнал „Риболов-спортсмен”. Потім, коли з грошима і харчами стало поганенько, почав потроху продавати рибу. Особливо добре брали карасів, лящів, щук та сомів відпочивальники на базах, яких уздовж берега Десни стільки, що плюнути ніде. Правда, це було колись, тепер багато баз позакривалося. Кажуть, до кращих часів.

Тільки Коцюба в кращі часи не вірив.

Звичайний сільський сорокарічний дядько, дві доньки якого щойно закінчили школу, як відразу втекли до міста подалі від обов’язку поратися на городі, твердо знав одне: ніхто, крім нього самого, кращого життя йому не влаштує. Хоча регулярно дивився новини, матюкався, ходив на вибори і голосував за того, за кого скажуть. Бо йому справді було все одно, хто там сидить у кабінетах. Від зміни задниць у кріслах у нього, Коцюби, більше грошей не буде. Риба сама на сковороду не стрибатиме. Город сам не скопається.

Тому колишній риболов — спортсмен скоро зрозумів: на гачок рибка не завжди однаково клює, спінінгом так само багато не наловиш. Відповідно — багато не продаси і нічого не заробиш. Через те Гриша зайнявся тим, чим останнім часом займалися всі, кому лиш не ліньки.

Збирався рано, разом зі сходом сонця, сідав на свого клеєного-переклєєного гумового човна і вирушав уже не на рибалку, а на справжнє полювання. Полював Коцюба на сітки та „екрани”, поставлені з вечора іншими такими ж розумними риболовами. Витрушував з них рибу і ніс її на продаж.

За це могли натовкти пику. Або зробити простіше — пробити човен просто тут, на воді, і плити собі спокійно далі. Нехай падлюка, що до чужого волохату лапу простягнула, сама вибовтується. Звісно, коли хтось реально тонути почне, його врятують. Але коли витягнуть на берег, точно морду наб’ють. Тільки Гриша Коцюба сорок років тому на Десні народився, з чотирнадцяти років почав серйозно обстежувати цю хитру річку, і тепер навряд чи хто знає тутешні місця краще за нього.

Є, звичайно, такі самі, як він, аборигени. Якщо вже вони десь сітку поставлять, то точно в такому місці, де ніхто не знайде. І тільки там, де риба точно водиться. Вони нікому ніколи своїх рибних місць не здадуть. Коцюба всіх знав, всі знали Коцюбу, і між мужиками існувала негласна домовленість: один у одного не красти. Вони навіть обмовлялися при зустрічі, хто де збирається незабаром ловити. Це не зайве. Ніхто зі своїх точно не поткнеться, а це означало — всі знайдені сітки можуть бути тільки чужими.

А їх і почистити не гріх. Чужі тут не ходять.

Коцюба точно знав, що ніхто з його односельців і рибалок із довколишніх сіл найближчим часом не збирається ловити на Тихому Затоні. Риби тут повно, тільки саме місце погане. Про нього тутешні діди та баби давно різні казки придумали, навіть колись вчені приїздили. Казали — зачароване місце досліджувати хочуть. Тиждень покрутилися, самогонки попили і ні з чим поїхали. Не бачили ані русалки, ані водяника, ані різних воскреслих потоплеників, коротше — жодної нечисті. Ще люди з газет тими місцями часто цікавляться, пишуть різну хрінотень. Гриша, правда, газет не читає — йому тільки переказують жінчині подруги.

Теж іще — ляпалки. Зберуться і чухають язики — ля-ля-ля та ля-ля-ля. До такого договоряться, аж на голову налазить.

Правда, останнім часом місцеві перестали на Тихий Затон їздити. Краєм вуха чув Коцюба — якісь нечисті діла тут творяться. Розбуркали якесь лихо, що довго спало на самому дні, глибоко під темною водою, і лихо це вже кількох людей до себе потягнуло. Знаходять тіла днів через два-три, далеко вниз по течії Десни. Щось ця потвора тут, на Тихій Заводі, стереже.

Гриша Коцюба в усі ці балачки не вірив. Хоча й не поспішав плавати на затон — жінка заклинала, аби туди не потикався, навіть розревілася один раз, корова дурна. Та цього разу поїхали вони кумовою машиною рано в місто на базар, молоду картоплю повезли і вишні. А він радий старатися — ще з вечора готувався, жінці не до нього було, тому й не причепилася з дурними розмовами.

Розрахунок простий: раз ніхто зі своїх на затон не намилився, значить чужі вже там пасуться. Їм уже точно на пусті балачки наплювати.

Відігнавши набридливих комарів, Гриша нагнувся, примружив очі і почав уважно вдивлятися в гладеньку поверхню води. В цій заводі завжди було тихо, течія била глибоко під водою, і де те дно — не знав ніхто. Вода тут завжди спокійна і справді якась темна. Руку засунеш — не видно.

Сонце поволі сходило, ставало світліше, вода блищала, і нарешті по ліву руку від себе, серед густого зеленого латаття, Коцюба побачив те, за чим заплив сюди. Непомітна недосвідченому оку вішка — позначка коливалася на воді. Тичку встромити ніхто не додумався, та й не вийшло б нічого. Дна в затоні ніхто ніколи не міряв, але знаючі люди можуть сказати — від самого берега воно стрімко уривається і далі краще не ризикувати. Тому спритники прив’язали до волосіні звичайний поплавець, тільки не синій чи червоний, а прозорий, зроблений із звичайної півлітрової пластикової пляшки з-під мінералки. Її обрізали максимально, як змогли, проколупали шилом дірочку, через дірочку проділи волосінь, а волосінь припнули до „екрану”.

У тому, що він знайшов саме „екран”, Коцюба не мав жодних сумнівів.