Розділ «20. Призналися, значить»

— Я знову схожий на ідіота, який шукає скарби?

— Ти схожий на воїна, який повертається з війни. Слухай, не роби вигляд, ніби нічого не сталося.

— А що сталося?

— Коли сюди жінки й дівчата з Козубів молоко та яблука з грушами приносять?

— Я знаю... Рано...

— Не аж так рано, Віталіку. Від дев’ятої до десятої ранку. Поки корів подоять, поки фруктів назбирають, поки кукурудзу зварять, поки рибу приготують. Коротше, до того часу по селу новина пройшла — на Тихому Затоні якихось бандитів зловили. Тих, що рибу чужу витрушують. До них місцеві мужики давно дістатися хотіли, тільки не знали, хто вони і де шукати. А тут на тобі — козубський хлопець замішаний. Дільничного з першими півнями на ноги підняли. Той нічого кращого не придумав, як розбудити сільського голову — не поставивши його до відома, міліцію з району викликати не ризикнув. У дільничного жінка, у голови жінка й невістка, а в невістки подруга — та сама продавщиця в сільмазі. Магазин о восьмій відчиняється, бо сьогодні саме хліб завозять, головний сільський дефіцит. Далі пояснювати?

— Не треба, ясно все. До чого тут я?

— А якось так виникло, що хтось комусь сказав — зловив ту банду охоронець із „Метеора”. Той самий, кого побили недавно і чию машину роздовбали до поганої мами.

Мельник, до волосяного коріння міський мешканець, не міг передбачити існування такої налагодженої та розгалуженої служби інформації. Він промовчав, лиш почухав потилицю і сказав Ользі, що хоче спати. Справді, він не спав майже добу. Білявка не заперечувала, але й не залишила його самого. Почекала, поки Віталій скине брудний одяг і ляже, накрила його ковдрою, підіткнула краї, сама примостилася поруч і заявила, що охоронятиме сон свого героя. Заперечувати не було ані сил, ані бажання.

Заснув Мельник відразу, щойно голова торкнулася подушки. А коли прокинувся, годинник показував початок третьої дня. Ольги сопіла поруч, та розплющила очі, тільки-но він заворочався.

Ще за годину Віталій дізнався останні новини — Лютий і компанія призналися в убивстві Антона Кулакова.

Новину принесла, як не дивно, Люда. Вона постукала у двері і, не дочекавшись дозволу, ввалилася всередину. Ольги саме не було — пішла до себе по якісь харчі, бо обом захотілося їсти. Обличчя Люди пашіло гнівом. Мельник навіть не здивувався б, аби вона зараз полізла до нього битися. Та до цього не дійшло — Люда нависла просто над ліжком, взяла руки в боки і вигукнула:

— Ви для чого Колю посадили?

— Якого Колю? — Віталій сів, та гостя не стрималася — штовхнула його в груди обома руками. Мельник завалився на спину, а Люда, стравивши перший емоційний пар, раптом змінила гнів на сльози.

— Колю, — схлипнула вона. — Не знаєте, якого Колю? Родича мого. Рибки, бач, захотіли... Череду Колю...

— Ага, он як. Значить, ви родичі?

— В нас половина села родичів. Моя мамка — теж Череда, тільки в дівоцтві. Я не знаю, який він мені брат. Наче двоюрідний.

— І що з того? Вони мене кілька разів мало не вбили!

— Так не вбили ж! — Люда змахнула сльозу і присіла на краєчок ліжка. — Не вбили... Коля хороший був. Це оті козли городські його з толку збили. Пішов учитися називається, ось нате вам — навчився...

— У нього вдома знайшли наркотики. Вже все село, мабуть, знає.