Розділ «Надлюдина»

Розочка починає ретельно обдивлятися графиню. Звісно, що то ніяка не графиня, вони ж усі ряджені були.

— Одного зуба немає, — каже Розочка.

— Передні усі цілі, а того, що немає, — не видно, то яка різниця? Вона ще на роялях грати навчена, — набиваю я ціну.

Торгуємося. Розочка неабияка скнара, але я теж не дурень і розумію, що цю білошкіру та ніжну панночку можна продати кудись у закордонний бордель дуже дорого. Нарешті домовляємося. Розочка платить і я йду.

В мене залишилася ще одна справа у маленькій підвальній квартирці неподалік від Бібіковського бульвару. Стукаю у старі, вкриті пухирями старої фарби, двері. Відкриває Войцеховський, колишній професор університету, давно вже звільнений за розповсюдження серед молоді шкідливих думок.

— Ваню? — дивується екс-професор. — Ти що тут робиш?

— Я зробив, — кажу і заходжу. Не люблю на порозі балакати.

— Що зробив? — дивується він, а потім дивиться із зацікавленням. — Що?

— Пам’ятаєш, ти мені про того німця розповідав? Що ото голова в нього боліла, а він про надлюдину торочив.

— Ніцше! — згадує Войцеховський.

— Ага, про Ніцше.

— То й що? Що ти зробив? Ну кажи, не тягни, що?

— Вбив. Чотирьох. Ні за що, — кажу.

— Чотирьох! Вбив! — чомусь радіє Войцеховський, аж слиною з тонких, вкритих брунатною плівкою губ. — І що, відчув? Відчув, як став надлюдиною, що знаходиться поза добром та злом? Га? Ну, кажи, кажи, Ваню! Чотирьох! Ні за що вбив! Це ж просто чудово! Ти відчув? Відчув себе Богом? — він аж витанцьовує переді мною, збуджений та нервовий. Бачу краплю поту, що виступає на його чолі. Він — огидний.

— Ну, Ваню, ну, кажи, розповідай, що відчув? Сподобалося тобі? Крила виросли! Відчув себе боголюдиною! Бо ж ти долями керував! Питання життя та смерті вирішував! Без усяких там обставин! А просто вбивав! Ну, розкажи, Ваню, розкажи, я ж давно про це мріяв! Стати надлюдиною! Але я слабкий, я не міг наважитися! А ти, ти зміг! Ти — сильний, ти — надлюдина, Ваню! Про тебе Ніцше писав, про таких, як ти! Про білявих бестій, що зруйнують цей огидний буржуазний світ! Ваню, вклоняюся тобі, як майбутньому, що виблискує світлом сталевої волі та залізних м’язів! — Войцеховський і дійсно вклоняється мені, ледь руки не цілує. — Що ти відчув, Ваню, ну, кажи, кажи! Я хочу це почути! Коли вбив ні за що? Що почув? Політ? Крила за спиною? Ваню, не мовчи! Що?

— Ніби у лайно вступив, — кажу я правду.

— Що? — Войцеховський вирячився на мене.

— Дурень твій Ніцше. І правильно тебе з університету вигнали, щоб ти людям голови не задурював.

— Ваню… — встигає сказати Войцеховський, а потім я його б’ю по голові браунінгом. Він непритомніє і падає. Відношу його на диван, заглядаю у невелику шафу на стіні. Там беру шприц і морфій. Войцеховський вже давно на морфії, за нього і працював на охранку. За ампулу готовий розповісти будь-що. А знав він багато, бо був вхожий до кіл бунтівників. Набираю повний шприц. Шукаю вену на руці, але там все сколото. Доводиться задирати брудні штани, знаходити вену на нозі. Роблю укол і вкладаю шприц у руку Войцеховського. Вколов потрійну дозу, після такої до Страшного суду не прокидаються. Зачекав, поки він не припинив дихати, тоді пішов. Ставлю у тій справі крапку. Потрапив у халепу, але врятувався, підчистив все так, що комар носа не підточить. Повертаюся додому, висипаю саквояж на ліжко. Там пачки грошей. Починаю рахувати їх. Виходить під сімдесят тисяч. Вже думаю про те, що напишу рапорт на звільнення і поїду до села. Коли одна з пачок розсипається. І я бачу, що в них газетний папір. По купюрі зверху і знизу, а між ними папір. Рву інші пачки, а там так само. Дивлюся на цілу купу паперу і починаю реготати. Чув же, що банки, налякані частими нападами, почали робити ось такі дулі грабіжникам. Справжні гроші ховаються десь, а в сейфі лежить ось таке. Їжте, не обляпайтеся. Оце тобі й відставка, і будиночок у селі, й садочок, і жіночка, і дітки, і щасливе та тихе життя до самої смерті.

Аж закричав із відчаю і пересердя, підхопився і…