Розділ «Надлюдина»

— Брешете, — кажу тихо, але всі почули.

— Що? — лютує поручик. — Що ти сказав?

— Брешете ви про рівність.

— Та як ти смієш! — Як підскочить, як дасть мені ляпаса. Вдарив несильно, а по-жіночому якось, але я губу собі закусив. Боляче, однак жити хочеться. Кров заюшила, я її сплюнув на килим.

— Ну ось бачите, — всміхаюся гірко.

— Що? — далі лютує офіцер.

— А те, що ви такі ж як жандармські офіцери. Я що для них, що для вас холоп, кропив’яне насіння, бруд із чистеньких ваших чобіт!

— Що ти мелеш?

— А те що є! Те що сам бачив! Ледь тільки не по-вашому, як одразу кулаком у зуби! Знай, Ванько, своє місце! Отака рівність! Бо ви кажете одне, а робите інше! Кажете, що за народ, за щастя його, за справедливість! А самі народу не довіряєте анітрохи! Вважаєте, що темний народ, не розуміє нічого. Треба його вести, сам не піде! — аж кричу, і всі дивляться на мене, здивовані.

Тиша. Офіцерик он знітився, кусає свій вус, крутить головою.

— Слухай, це тебе в охранці навчили так співати? — поручик вирішив піти в контратаку. А я далі гірко всміхаюся.

— Ага, в охранці! Де ж ще? Хіба ж я міг сам до цього дійти! Я — селянський син! Мене тільки навчити можна, вбити щось у голову, бо сам же нічого не зрозумію, ні до чого не дійду! — я важко дихаю, в очах сльози, кілок у горлянці стає. В кімнаті тиша. От вже не чекали такого. А я далі веду: — Може, і селюк, може, і порох із чобіт ваших начищених, але свою голову на плечах маю! І серце маю! Яке стискається від образи і відчаю! Знаєте, що з моїм дядьком зробили? Га? Борці за народну долю, знаєте? Розстріляли його! Коли в нас у Миколаївці заворушення почалися, щоб землі пан дав, то прислали поліцію спочатку. Вони давай хапати та шмагати! Мужики образилися, за вила схопилися і прогнали поліцію. Тоді солдатів прислали! Люди їх вийшли зустрічати хресним ходом, з іконами та хоругвами, у святкове вбралися, з дітьми йшли, з квітами, бо ж свої хлопці, а їх кулями зустріли! Племінниці моїй око вибили, дивом вижила, калікою стала! Дядька вбили! Зарубали шаблею, наче нехриста, браві наші донські козачки! А двох синів його, братів моїх, Карпа та Федора, до Сибіру, на каторгу, як бунтівників! Ось так! Навіть не поговорили з людьми, а як із худобою, вбивати одразу! Що з холопами балакати, вони тільки по зубах розуміють!

Кричу останні слова і плачу. Гірко та голосно, за дядька вбитого, за сестру скалічену, за братів у кайданах!

Тиша в кімнаті. Дивляться всі на мене і вже по-іншому дивляться.

— І як же ти в охранці залишився? — питає жінка. Ох, як у неї голос змінився! Жодної зверхності, тремтить від хвилювання!

— Дурний був, думав, що тут у нагоді стану! Почав шукати виходи. Знайшов Вигилянського, напросився стежити за ним. Підійшов, розповів, запропонував допомагати! А він розсміявся мені в обличчя! Плюнув і геть нагнав! Кричав на мене, Іудою називав! Бо ж я плебей, селянський син, яка до мене довіра? Я йому кажу про Коритька, що провокатор він, доноси пише до нас у відділок, а Вигилянський мене по обличчю — лясь! Мовляв, мовчи, погань! Не смій наводити тінь на наших товаришів! Ну, звісно ж! Коритько з дворян, хіба може він провокатором бути! А от я — бидло, з холопів, я брехав і прислужував, більше ні на що не здатний! Мало того, що мені не повірив, так ще і Коритьку тому розповів! А Коритько злякався і вбив його!

— Брешеш! Брешеш, сучий сину! — зненацька вибухає студент. — Не смій таке казати! — біжить до мене, однак поручик перестріває його і відштовхує, наче кошеня.

— Не лізь!

Я посміхаюся мляво.

— Не захищайте мене, пане поручику, не захищайте. Нехай ще пан студент дасть мені в зуби, як хотів. Бо хто я — смерд, а він — пан. Має на те право, вищий за мене, а оті балачки про братерство та рівність, це все полова словесна.