Розділ «Письменник Незабудкін »

Я мружуся і дивлюся кудись у далечінь замріяно.

— Чим же вона тобі сподобалася? — питає письменник.

— Та тим, що очі відкриває. Я ж ото, як у темряві жив! Завалиш якусь бабу у сіннику, чи у млині на мішки з борошном, туди-сюди і розбіглися. Аби тіло заспокоїти! А воно ж, виявилося, що крихти клював, а повз хлібину смачну, пряник справжній, проходив! А ну дай нам, чєловєк, біленької штоф та пива по парі! — замовляю половому.

— Та я, тойво, гроші на роялі забув, — знітився письменник.

— Нічого! Мені з розумною людиною поговорити приємно! — кажу я. — А от якби самого Жоржа побачити! Після цього, хоч на каторгу до Сибіру, хоч лягай та вмирай!

— А навіщо тобі той Жорж, невже книжки не вистачає?

— Та не вистачає. Бо вона ж така цікава і про таке! — Я знову озираюсь, наче шукаю чужі вуха, що нас підслуховують. — Але ось там цілий розділ про той французький поцілунок! Так все красиво і смачно описується, тільки ж незрозуміло, як робити! Воно б хоч малюнок який. Ото коли лубок дивишся, про того ж Єруслана Лазаревича, так там не треба уявляти. Ось стинає він голову Кандаулі-змію — і малюнок відразу. Як стинає, чим. А ось французький поцілунок, поезії там багато, читаєш і аж серце вистрибує. А що до чого — не дуже ясно. Або ж ось той, як його, — озираюся, — або ж як він красиво пише — її кармінні чувствєнні губи облобизалі його могучий нефритовий стрижень…

— А тут що неясно? — дивується письменник.

— Та все ясно. Тільки ж ось у нас у Куп’янську дівчата цього робити не хочуть, бо кажуть, що то страшний гріх і за це потім у пеклі смолу розплавлену пити доведеться!

— Тоді на якого нефритового стрижня тобі цей Незабудкін здався?

— Понад усе хочу, щоб книжку він мені надписав — Вані від Жоржа Незабудкіна, із найкращими побажаннями, чи ще якось, і щоб написав обов’язково, що ніякий то не гріх і смолу розплавлену за те пити не треба! А то ж знаєш, начитаєшся того «Сладострастного путєшествія», до дівчат прийдеш, а вони знати нічого не знають. Темні й неписьменні, не хочуть так, як у книжці! А від цього сумую я. Ну, давай.

Налив чарки повні. Випили. Точніше письменник випив, а я вилив. Ні, не під стіл. Це я раніше дурень був, під стіл лив, переводив продукт. А зараз у мене у чоботі пляшечка така пласка. Туди вилив обережно, закрутив, буде чим вечором розговітися. Ще одну чарку туди налив. А ось пиво вже п’ю. І письменник п’є. Дивлюся, вже добряче захмелів він. Бурмоче щось.

— Що скажете?

— Та дивуюся я з тебе, Іване. Закінчений ти гедоніст. Я ж думав, що та книга для нероб усіляких із міста, хто подумати міг, що вона серед трудового народу піде?

— Ніякий я не комуніст, а зовсім навіть навпаки, і Куп’янськ це місто, а не село. До того ж трудовому народу теж щастя хочеться! Це у вас, панів, задоволень купа. Сьогодні у театр, завтра в сінематограф, післязавтра прийом, потім пікнік за містом і ще на книжки гарні часу читати лишається. У нас, у простих людей, або горілочка, або з якоюсь Манькою злягтися. Більше нічого і не маємо, безпросвітне життя трудового народу… То нам такі книги дуже цікаві, бо надію дарують і радість. Тому оце і йшов пішки до Києва, щоб цілувати руки Жоржу Незабудкіну. Не знаєте, як знайти цю визначну людину?

Питаю і плачу, носом шморгаю.

— Та навіщо тобі це? Я і сам тобі розповім, бо Жорж зовсім непублічна людина, із читачами зустрічатися не любить, — каже письменник.

— Але все ж хотів би я Жоржа побачити! Подякувати йому, впасти в ноги, руки цілувати за книгу його чудодійну. — Замислююся, знову наливаю. — Я ж його так і уявляю! Красивий, мабуть! Наче лейб-гусарин мальований! Дамам і баришням він подобається, і вони ото біля нього так і в’ються, так і в’ються, наче бджоли біля вишні квітучої! Ото життя! Ех! Давай вип’ємо за великого Жоржа Незабудкіна!

Письменник підсміюється наді мною, але чарку підіймає. Я далі розповідаю, яким уявляю собі Жоржа та його майже райське життя. Письменник стає чомусь все сумнішим.

— Невже ти думаєш, що як людина пише веселі книжки, то вона і сама весела, а як про тілесну любов, так тільки те і робить, що з баришнями у ліжку кувиркається? — питає він у мене.