Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Він, розслаблений, здивувався:

— Що?

Анжела зітхнула:

— Не думай про мене краще…

Мотоцикліста Гарольда вона любила з усім запалом дівчачого серця. Художника Соника вона розуміла і цінувала. За банкірчика Ярика вона вхопилася, як за соломину, a Єгор Єлистай захоплював її — і водночас злегка лякав.

Уперше вони зустрілися в якомусь нічному клубі — Анжела була ще з Яриком, і мимоволі здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилося таке знайоме — з телеекрану — обличчя. Пригадується, вже тоді Єлистай звернув на Анжелу увагу, та й годі було її не помітити — від природи яскрава, у ефектному вбранні, воно була відтінена товариством сімнадцятилітнього Ярика, нахабного, примхливого, втомленого життям парубійка. До того ж пригадується, той вечір закінчився черговим скандалом, бо Ярик…

Утім, неважливо. Нехіть згадувати.

Удруге вони з Єлистаєм зустрілися через півроку — в тому-таки закладі. Іронія долі.

Тоді вона була вже при грошах (за період заміжжя з малолітнім багатієм, вона, як хом’як, устигла зробити певні запаси), але досі все ще самотня і невлаштована; вона знову здригнулася, коли за сусіднім столиком опинилися уважні очі, вогник дорогої сигарети і щіточка світлих вусів над верхньою губою.

Він підійшов до неї першим. І, простягаючи йому руку, Анжела вже знала: доля.

Він викликав у неї дикий захват. Сміливий, жорсткий, цинічний, він не був схожий ані на божевільного Гарольда, ні на мрійливого Соника, ні на розпещеного Ярика. Він був сильний, заматерілий і при владі. Принаймні Анжелі здалося, що влада цієї людини — майже безмежна…

— Якби в нього були пута, — задумливо говорила Анжела, — він став би, напевно, володарем світу. Він прив’язав би до себе усіх, у кого вдома є телевізор. І шило рано або пізно вилізло б із мішка — усі б зрозуміли, що він за один… Але було б уже пізно. Мільйони людей уже були б від нього залежними! Це все одно що підсипати у водопровід найсильніший наркотик. Це — світовий переворот… Адже він прив’язував до себе людей, навіть не володіючи здатністю створювати пута. Він викликав симпатію. Він викликав замилування. Його навіть ненавиділи не як інших, а «з придихом», якщо так можна висловитися. Він щомиті був на очах… А мене тримав у тіні. Мені було образливо. Я знала, що рано або пізно візьму реванш… і взяла, — Анжела невесело посміхнулася.

— Він зрозумів, — сказав Влад.

Вона кивнула:

— Так. Він був розумний… і не морочив собі памороки тим, що можливо в цьому світі, а що неможливо. Можливо — все… Я відмовлялася. Я пам’ятала історію з Гарольдом. Але Єгор був — не Гарольд. Він не заістерив. А вирішив використовувати мене… Та зовсім не для того, на що я розраховувала. Він не поспішав випускати мене на великий екран, робити з мене «програму», прив’язувати до мене все телевізійне людство… Він хотів… Але все одно ти знаєш, чим це скінчилося. Він вистрибнув з п’ятнадцятого поверху.

— Ти шкодуєш, що я не схожий на нього? — тихо запитав Влад.

Анжела насупилася:

— Не знаю. Напевно, мені подобається, що ти не схожий на нього.

Помовчали.

— Анжело, — почав було Влад. — Скажи, будь ласка…