Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

— Будь ласка.

— Те, що ти мені підсипала з чай… Транкрелакс, здається… Як часто ти проробляла цей досвід?

Анжела зціпила зуби. На її щоках заходили жовна, однак коли вона заговорила, голос був спокійний:

— Ти був другим. Перший — Оскар Сніг. Він і без того часто приймав снодійне, я просто трішки збільшила дозу, от і все. Напевно, я і так прив’язала б його — але мені хотілося швидше, та щоб напевно… Його родичі вже тоді зачули лихе…

— Зрозуміло, — сказав Влад, щоб хоч щось сказати.

— Зрозуміло, — зітхнувши, повторила Анжела. — Нічого тобі не зрозуміло… Це Єлистай навчив мене користуватися… різними такими медикаментами. Була б я такою безпринципною сволотою, як ти подумав — царствувала б зараз… при королю Єлистаї…

— Я зовсім не думаю, що ти безпринципна сволота, — тихо мовив Влад.

— Невже? — Анжела здивувалася. — А дарма… Коли я зрозуміла, яким саме чином Єгор хоче мене використовувати… Та ні, брешу, я завжди це розуміла. Отут був бар’єрчик… Ти розумієш, про що я. З одного боку, Єгор з його владою наді мною. З іншого боку… з іншого, все це виявилося занадто. Навіть для мене. Я, зрештою, лише провінційне дівча… Я не витримала. Одна справа, прив’язати, аби, щоб… щоб людина була твоєю… Я це робила, і не раз… Але прив’язувати, аби точно — кинути? Щоб він умер у муках, як Гарольд? Н-ні. Може, я злякалася. Тому що не шкодувала за тим противним стариганем. А може, погидувала… Бо ж під нього треба було лягати! Може… Не думай про мене ліпше, ніж я є насправді. Я не пішла… втекла і написала Єгору листа. Я не думала, що він… Я не погрожувала йому. Написала тільки, щоб він більше так із мною не чинив, і тоді я повернуся. А він… Мабуть, психонув. А може, навпаки, все добре зважив. Адже я вперше поставила йому умови… І він зрозумів, що не може від них відмовитися. Він зрозумів, що він — маріонетка. Але ж він звик бути лялькарем. Він боровся з путами… Я знаю, він боровся з путами до останнього. А коли зрозумів, що не може вирватися, — пішов. Свідомо, я гадаю. Не захотів бути на ниточках… Я просто хочу, щоб ти і це теж знав.

— Я знаю, — відповів Влад тихо.

На людній прес-конференції Анжела віддубасила репортерку, відому своїми в’їдливими плювками на Владову адресу. Репортерка була на півголови вища за Анжелу й у півтора рази важча, однак Анжелу, котра розпланувала свій демарш заздалегідь, це анітрохи не збентежило. Не чекаючи, поки запитання — зокрема, достатньо противні — вичерпаються, Анжела втекла з зали і зачаїлася в жіночому туалеті. Існував ризик, що жертва вийде з будинку, не завернувши у відоме місце, — однак прес-конференція тривала довго, мінеральної води в задушливій залі було випито сила-силенна, і Анжелин розрахунок виправдався.

Язиката блондинка увійшла до вбиральні, цілком задоволена собою і вся націлена в майбутнє — бігти! Летіти! Строчити! Підсовувати терміново у номер! От лишень усунути б одну прикру незручність…

Не переймаючись присутністю декількох інших панночок — кореспонденток і просто цікавих, Анжела накинулася на блондинку мовчки і нещадно.

Блондинчине волосся якось саме собою виявилося накрученим на Анжелин кулак. Блондинчині щоки прикрасилися подряпинами і відбитками долонь, тож кореспондентці вдалося вирватися тільки тоді, коли Анжела потягла її до унітаза з явним наміром скупати пику. Скуйовджені пані обмінялися спершу ляпасами, а потім тирадами — почувши, що саме вони один одному вигукували, всі випадкові свідки моментально щезли з місця загального користування. Кореспондентка пригрозила подати до суду, а Анжела миттю повідомила, що саме того й домагається. Що в суді тій доведеться давати свідчення щодо своїх наклепницьких вигадок, а їх останнім часом назбиралося стільки, що блондинка розориться на адвокатах і для заробітку піде на панель, добре, хоч, кваліфікацію вона давненько припасла…

Репортерка не стала подавати в суд.

Влад жахнувся, довідавшись про подію. Анжела, навпаки, цілий тиждень перебувала в чудовому настрої, а її глузлива впевненість подіяла на Влада заворожливо. Дивно, та саме випадок з репортеркою став точкою відліку — Владове животіння в трясовинні депресії скінчилося. Він потягся на поверхню: повільно, наче бегемот, з чиїх боків цівками збігає каламутна рідота, а він усе піднімається і піднімається, на повітря, до світла, до сонця…

— Чому б нам не подумати про дитину, — сказала якось Анжела.

Влад довго мовчав.

— Знаєш що, — сказав він, коли та втомилася чекати від нього відповіді. — Давай про це більше не говорити… Ніколи.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Замок