Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Анжела посміхнулася:

— Ти боїшся. Ти панічно боїшся когось прив’язати. Але не перебільшуй. Якби всі прив’язувалися так швидко — ти б уже ходив у тісному колі люблячих учнів, які від тебе — ні на крок…

Влад помовчав. Маленьке занепокоєння — не занепокоєння навіть, тінь — залізло стиха під шкіру і дряпнуло зсередини.

— Анжело… Найзвичайнісінький інстинкт самозбереження підказує мені, що… не варто нічого починати таємно один від одного.

— Боюсь, ти неправильно мене зрозумієш, — зітхнувши, мовила Анжела.

Тінь занепокоєння різко стемніла й ущільнилася:

— Послухай…

Анжела простягнула руку. Доторкнулася до його плеча:

— Владе… Дозволь мені пофантазувати? Про необмежений кредит, про нескінченні гроші? І що з ними можна було б зробити?

— Анжело, — прошипів він тепер уже з жахом. Відчуття було таке, ніби давно приручений вовкодав — величезний, непокірливий, але останнім часом сумирний, — знову повертається з зеленавим вогником в очах, гарчить, ощиряючи зуби, й утримати його — ще секунда! — і не буде жодної можливості.

— Не лякайся, — вона правильно витлумачила його погляд. — Ти такий полохливий… як цнотливиця. Ти і є в певному сенсі незайманим: твої принципи понад усе, твій щиросердний спокій священний… Ти навіть власним чоловічим щастям пожертвував заради «принципів». Іноді я думаю: комусь пощастило, що тебе виховали таким. Якби пута опинилися в закоханої людини, котра вміє діяти…

Влад змовчав. Анжела знітилася під його поглядом.

— Чим-чим я пожертвував?

— Ну, якби ти не був… — Анжела зніяковіла. — Думаю, ти був би давно одружений, ростив би дітей… Кохав би дружину… Яку обрав би сам — а не пута за тебе вибрали…

Влад дивився їй у вічі. І Анжела дивилася у відповідь — вона вже опанувала себе. І… посміхалася.

— Ти брала мій комп’ютер? — різко запитав Влад.

Анжела кліпнула:

— Що? При чому тут твій комп’ютер?

Влад відчув, як важким вогнем наливаються щоки:

— Ти. Дивилася. Мої. Листи?