Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

Багатокімнатний готельний номер був залитий світлом. Анжела курсувала з кімнати в кімнату, начебто дитячий паровозик — швидко, весело і без конкретної мети:

— У нас є якісь плани на суботу?

— Я втомився від штовханини, — обережно зізнався Влад.

— Саме штовханини не буде… Нас запросили на природу.

Вельми цікава людина. Не хотілося б відповідати йому відмовою. Мене інтерес діймає ну просто до сказу: що в нього там?

— Де?

— …Маленьке королівство. Парк із мавпами і качкодзьобами, якісь гроти з піраньями і без піраній… А за гостями він надсилає вертоліт.

Влад насупився:

— Хто?

Анжела назвала. Влад якийсь час її розглядав.

— Брешеш? — запитав нарешті зі слабкою надією.

— Ні, — дружина посміхнулася. — Він теж твій шанувальник. Точніше, його син. А я — я йому просто симпатична… як співрозмовник.

І вона посміхнулася особливою «помаранчевою» посмішкою, тією ж, яка колись так вразила художника Соника.

Ім’я «цікавої людини» давно вже стало номінальним. Незважаючи на те, що сам він іще не був старий, — йому було щось близько п’ятдесяти, і лишень податків він платив стільки, що вистачило б на кілька бюджетів середньо розвинутих невеликих країн.

Владові щось таке пригадувалося: так, вони бачилися нещодавно на прийомі. Він дивився на цю людину через стіл — як дивляться на воскову фігуру в якому-небудь музеї, з інтересом, але без жодних намірів приєднатися до розмови. Це обличчя ніби знівелювалося від численних повторів на газетних фотографіях, календарях і листівках. Це ім’я, коротке і просте, давно стало символом Усевладдя Грошей. Окуляри в тонкій оправі, сивувата шевелюра, професійно доброзичлива посмішка. Раз — один-єдиний! — їхні погляди зустрілися, і Влад посміхнувся у відповідь, і м’язами обличчя зрозумів, що й сам давно навчився посміхатися — професійно.

Пригадується, потім чоловік в окулярах опинився неподалік. Влад згадав потиск сухої і сильної руки. Якісь нічого не значущі слова — «ну, звісно, я вас знаю»…

— І довго ти з ним говорила? — запитав він, виборсуючись зі спогаду.

— Достатньо, — лаконічно відгукнулася Анжела. — Не бійся, він не тільки нас запрошував на обід. Там будуть ці, чергові вершки суспільства, і їх буде купа, хоч залийся…

Влад скривився. Анжела витягла з кишені білий паперовий прямокутник. На якому, крім короткого імені, більше нічого не було.

— Знаєш, чого я хочу понад усе? — запитав Влад по паузі. — Щоб мені дали спокій. Жити на безлюдному острові й завжди спати.