Розділ «ЧАСТИНА П’ЯТА»

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Разом

Спалахи численних фотоапаратів дробили цей вечір на безліч кадрів. Ніхто не існував сам по собі — усі позували, невимушено і з задоволенням. Пані у вечірніх сукнях; шлейфи дорогих запахів, що петлями витали в повітрі; діаманти на високих напудрених шиях, суцільна чорнота смокінгів і строгих піджаків, яскраві краватки, старомодні оксамитові «метелики» під накрохмаленими гострими комірами, білі зуби, що віддзеркалювали світло люстр, сотні блискучих очей — усе це бачилося Владу не звичною «відеострічкою», а стоп-кадрами, завмерлими картинками, вихопленими з життя за допомогою нещадних білих спалахів.

Він втомився. Анжела — ані крихти. У бордовій вечірній сукні з оголеною шиєю і плечима вона почувалася так само легко і невимушено, як у власній шкірі. Влад бачив, якими поглядами проводжають її чоловіки і якими — жінки. Ні, Анжела не вміла бути непомітною.

Перед початком фільму знімальна група піднялася на сцену, і Влад відразу осліп від світла прожекторів та не бачив нічого, крім візерунка кровоносних судин на внутрішньому боці власних повік. Він уклонявся в гуркітливу від оплесків порожнечу, а потім його легенько підштовхнули до мікрофона, схожого на обтягнутий поролоновою рукавичкою боксерський кулак. Влад посміхнувся, хоча й досі нічого не бачив, і сказав кудись прямо перед собою, наскільки він радий сьогоднішній прем’єрі та яким щасливий буде, якщо Гран-Грем матиме успішну екранну долю, й іще щось такого ж штибу, миле, доброзичливе й ні про що.

Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився — як красуня, з шовковим шерехом, — екран.

— Чого ти боїшся? — запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. — Заспокойся…

Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.

Розпочався фільм.

Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…

Влад був би вдячний, якби йому показали фільм — причім, уперше — поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим — і несхожим — на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.

Якоїсь миті він навіть обернувся — на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.

— Ти чого? — запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.

Він не відповів.

На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя — але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так — море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…

Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся — заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина — жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото — коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…

Їхній з Анжелою шлях пролягав до фуршетної зали — де вже юрмилися газетярі й за хвильку виголошено буде перший тост. Влад не любив банкетів, він знав, що після другого келиха піде, і заздалегідь попередив про це організаторів — а проте його будуть просити залишитися, копилити губи, зображуючи образу, набиватися в супутники, тицяти в обличчя мікрофон, запитувати, жувати, пити, запитувати, захоплюватися, лаяти, сичати, жувати, запитувати…

Анжела — ось хто почувається, наче птаха в небі. От кому подобається увага, от хто патякав би з газетярами до ранку — а теж піде після другого тосту, безмовно слідуючи за Владом. Але поки — поки час є, він сміється, п’є, киває у відповідь на вітання…

— Думаєш, мені все це подобається? — запитала Анжела, начебто прочитала його думки.