Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Ірка видерлася до Тетянки. Старий друг, величезний триколірний котище незворушно сидів на вузесенькому зовнішньому підвіконні. Покутник акуратно зняв із плеча торбу й поставив її поруч із котом. Ірка примружила очі. За ґратами й товстим брудним склом кота фактично неможливо було розгледіти. Дівча заблимало очима… Ані тобі кота, ані торби! Підвіконня теж порожнє!

Відьмочка розчаровано відсахнулась від вікна, озирнулася…

Стара шкіряна торба стояла на підлозі посеред камери. Поруч волохатою триколірною скарбничкою сидів кіт.

— Це хто? — тремтячим голосом спитала Тетянка.

— Кіт в пальто, — посміхнулась Ірка.

Вона зазирнула до сумки й, захоплено скрикнувши, міцно пригорнула кота до грудей. Сердито пирхнувши, кіт звільнився — він був солідною твариною й ненавидів фамільярності.

А Ірка вже спустошувала кишеньки, викладаючи на підлозі камери малюнок із трав і квітів:

— Безпомічна, кажете, беззахисна, — белькотіла вона. — Зараз побачимо, яка я вам безпомічна… — відьмочка кинула на траву жменьку кольорового порошку, витягла з наступної кишеньки сірника — і крихітний веселий вогник застрибав по викладеному Іркою малюнку.

— Не клятого, не м’ятого, кличу ворога заклятого, — заплющивши очі, бубоніла Ірка, — на ментівську сторіноньку, на вовчу голівоньку…

Вогник весело спалахнув і зник. Підлога камери була зовсім чиста, навіть попелу не лишилось.

— Зараз буде весело! — радісно закричала Ірка.

— Уже почалося? — поцікавилась Тетянка, почувши, як хтось копирсається в замку їхньої камери.

— Щось надто швидко, — захвилювалась Ірка.

Двері з брязкотом прочинились. На порозі стояв майор-перевертень.

— Виходьте, мерщій! — наказав він.

— Ми нікуди не підемо, — уперто схиливши голову, запевнила Ірка. Її пальці швидко перебирали пакетики й флакончики в кишеньках торби.

— Та не дурій, сестричко! — гаркнув майор.

— Яка ж я вам сестричка!

— Дуже дурна! — відрізав майор. — Я вам допомогти хочу!

— Ага, а як же… — почала було Ірка.