Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Та чи ти здурів, вовче? — злісно вереснула Оксана. — Вирішив із нами посперечатись?

— Це ти здуріла! — прогарчав майор і вже іншим, примирливим тоном додав: — Якби я вас, відьом, в усьому слухався, то й досі б в очереті спав і телят різав. Нюхом відчуваю, мої хлопці повертаються, — майор кивнув у бік вікна, — а в мене у відділку песиголовці дітей жеруть? — Він знизав плечима. — Мені з відьмами нема резону сваритись, але давайте зробимо все розумно. Хай дівчатка доки посидять у камері. А вночі ви підженете машину — і робіть що хочете!

Відьми злісно зиркали на майора болотно-зеленими очиськами, але з нижнього поверху й справді долинали чоловічі голоси. Сутичка песиголовців із «Беркутом» явно не входила в плани цієї парочки. Відьми неохоче кивнули:

— Але май на увазі, ми приїдемо, щойно стемніє. У цуциків уже слинка тече!

Ірка з жахом зрозуміла, що це правда, — голодна слина стікала із собачих пащек!

Песиголовці слідом за майором потягли до камер знесилених від жаху подруг. І кинули досередини.

Слабенька, заґратована лампочка освітлювала порожню камеру: умивальник, двоповерхові нари в кутку. Важкі двері, зачиняючись, брязнули.

Тетянка кинулась до дверей і миттю відскочила.

— Тут щось є, — вона обережно тицьнула пальцем на замок.

— Уже відчуваєш? — байдуже посміхнулась Ірка. — Відьми замовляння наклали. Аби ми не вибрались.

— Зламати зможеш? — діловито поцікавилась Тетянка.

— Чим, головою? — закричала Ірка. — Замовляння подвійне, а в мене ані трав, узагалі анічогісінько нема! — вона у відчаї впала на вкрите старим матрацом ліжко.

Тетянка присіла поруч:

— Вибач, це я винна, — прошепотіла вона. — Якби я тоді не змусила взяти мене на шабаш…

Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, усе одно вони тепер обидві загинуть. По-дурному й паскудно, у шлунках останніх песиголовців! І жодного виходу! Збожеволіти можна! Ірка гепнула кулаком об стінку.

— Хтось стукає! — повідомила Тетянка.

— Дурепо, це я! — буркнула Ірка.

— Та ні, у віконце стукають! — двома стрибками Тетянка скочила на горішні нари й прилипла до заґратованого вікна.

Уп’явшись гострими кривими пазурами в цегляну стіну, перед вікном висів покутник. На одному плечі в нього теліпалася велика торба. А на іншому..

— Ірко, твій кіт! Він знову тебе знайшов!