TextBook Повискуючи протекторами, з темряви вилетіла пара звичайних «Жигулів» і старенький «УАЗик». Не звернувши на Ірку, що застигла під вікном, жодної уваги, хлопці з камерами кинулись у розчинені навстіж двері відділку. І потягли за собою освітлювальний кабель.
— І телевізійників викликала! — заревів майор. — Ну, відьмо…
Він випхав назовні Тетянку, слідом за нею елегантним стрибком приземлився кіт. До відділку підкотив «Ніссан», а потім «Ауді». З них вийшли солідні чоловіки в чорних ділових костюмах із портфелями в руках.
— Адвокати! — гаркнув майор. — Ну, відьмо…
Ірка опустила голову — невдало якось усе вийшло!
— Ну, спасибі тобі!
— За що спасибі? — Ірка здивовано зазирнула в жовті майорові очі — той зовсім не іронізував, а справді дякував. Його обличчя азартно світилося.
— Та я зараз цих бандюков усіх захомутаю! За напад на відділок міліції! Прямо в телевізійників перед камерами! Жодні адвокати не відмажуть! Нехай тоді тільки спробують не дати мені полковника!
— А раптом вони вас?
— Мене? Ментівського Вовкулаку? Якісь нікчемні лохи? — образився майор. — Ану мерщій тікайте звідси, зараз тут буде гаряче! Успіхів тобі, Хортова крове! Переказуй там вітання від Ментівського Вовкулаки!
— Де — там? — розгублено перепитала Ірка. — Кому вітання?
Але майор не відповів. Десь далеко коротко гримнув постріл. Величезний вовк відсахнувся від вікна й одним стрибком кинувся в коридор. Пролунав голосний, сповнений жаху лемент, швидко зацокотів автомат. І здійнялося виття: міліцейський відділок здригнувся від грізного мисливського кличу ватажка. А у відповідь вибухнуло дружне ревище молодих горлянок — «Сірі вовки» почули заклик свого командира.
Розділ 11
День сьомий, людожерський
Знайома темна постать відокремилась від стіни. Винувато опустивши голову, покутник поплентався до дівчат.
— Що, знову тренувався? — втомлено зітхнула Ірка й закрокувала темною вулицею, подалі від міліцейського відділку й баталії, що там розгорнулася.
— Та годі тобі, не чіпай його, Ірко, — втрутилась жаліслива Тетянка. — Ти ж бачиш — як він старається. Усе одно він дуже нам допоміг — знайшов твого кота…
По цих словах у дівчинки за спиною почулося гнівне нявкання.
— Цe не я його, це він мене, — швидко пояснив дівчатам покутник. — Тікаю я, тікаю…
— Від кого? — безнадійно поцікавилась Ірка. — Адже майор наказав припинити переслідування.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ірка Хортиця - надніпрянська відьма» автора Волинська І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВІДЬМИН ДАР“ на сторінці 62. Приємного читання.