Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

І лише коли гуркіт двигуна загримів буквально за два метри від прив’язаних дівчаток, у повітрі неначе сяйнула гігантська блискавка: повітря вжикнуло й ніби розпалось на дві половинки. Із пройми вилетів велетенський «Харлей Девідсон»!

Він був білий, наче сніг, і здавався легким, мов ранковий туман. Він світився рівним, яскравим, абсолютно білим світлом. Сідок — дідуган із зовсім сивою бородою, в куртці з білої шкіри — хвацько крутонув ручку свого «залізного коня». Заклавши неможливий, немислимий віраж, мотоцикл уклинився між ватажком байкерів і дівчатками.

Дідуган здійняв руку. З-під рукавички зі срібними заклепками вилетів тонкий промінь і різонув по мотузках. Вони миттю спалахнули холодним сріблястим полум’ям і впали додолу.

— Сідайте! — гукнув дідуган, помахом руки показуючи на багажник свого білого мотоцикла.

Покутник першим скочив у сідло. За ним пострибали Ірка й Тетянка.

— Білий! — неслухняними губами прошепотів ватажок. — Білий Байкер!

З невимовним презирством глянувши на ніж у ватажковій руці, Білий процідив:

— Ех ти, а ще байкер! Не понесе тебе більше кінь, — дідуган кивнув на мотоцикл ватажка, — бо ти його знеславив!

Білосніжний «Харлей» заревів, влітаючи в розкрите повітряне провалля.

Ірка озирнулась. Юрба байкерів стояла нерухомо, благоговійно дивлячись услід Білому. І лише ватажок шалено тис на стартер, намагаючись завести свій мотоцикл. Але машина глухо мовчала.

Розділ 10

День шостий, міліцейсько-вовчий

— Я оце не зовсім розумію, де ми всі сидимо? — поцікавилась Ірка. — Хіба на багажнику мотоцикла можна їздити втрьох?

— Були б гарні пасажири, а на моєму мотоциклі все можна! — розреготався Білий Байкер.

Білосніжний «Харлей» летів уперед, і навколишній простір зливався в туманне марево, в якому час від часу миготіли яскраві плями. Але те, що пролітало повз них — неможливо було розгледіти. Лише швидкість, лише вітер і нескінченна стрічка шляху під колесами.

Спочатку це було в кайф. Дівчатка горлали й сміялися й навіть намагались співати. Бліде обличчя покутника, здавалось, трохи порожевішало, в очах запалав захват від скаженої гонки.

Вони їхали, їхали, їхали… Летіли, летіли, летіли… Вітер весь час дмухав їм в обличчя. А довколишній світ весь час зливався в розмиті смуги.

Знуджено теліпаючи ногами, дівчата зиркали то на сірий асфальт, то на каламуть, що зусібіч заступала пейзаж. Покутник неначе відключився: сидів застигши, не рухаючи жодним м’язом. Ірка іноді зовсім забувала, що їхній непроханий супутник теж тут, на безмірному багажникові мотоцикла Білого Байкера. Тетянка, врешті-решт, тицьнулась носом Ірці в плече й спокійно засопіла. Ірка мимохіть позаздрила подрузі: на неї влаштували справжнє полювання, а вона спить!

— Як ви дізнались, що нам потрібна допомога? — перекрикуючи вітер, що бив у лице, загукала Ірка на вухо Білому Байкеру.

— Ти, подруго, не повіриш, голос почув! — озирнувшись через плече, загорлав Білий. Вітер зривав його слова й відносив геть. Ірка ледь зрозуміла, що він каже. — У дорозі чого тільки не буває, але щоб ось так прямо голоси! — Байкер покрутив головою. — Я вже був вирішив: зовсім крейзонувся Білий!