Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Агов, — ватажок байкерів зліз зі свого мотоцикла й загрозливо посунув на блідого покутника. — Тікав — то й тікай собі далі, чого приперся? Жити набридло?

— Ви тільки не хвилюйтесь, — щиро сказав покутник, заспокійливо здіймаючи долоні, — я нічого не збираюсь робити. Я просто посиджу з дівчатками, аби їм було не так самотньо.

— Ти що, ідіот? — разом поцікавились Ірка й ватажок байкерів.

— Я тренуюсь, — ображено буркнув покутник, сідаючи прямо на землю біля ніг зв’язаної Ірки. — Звісно, я втік… Але ж повернувся! Наступного разу…

— Наступного разу ніколи не буде, — твердо сказала Віка. — Заберіть звідси цього недоумка!

— Та нехай сидить. Він розважить, — зненацька запропонував байкер. — Прикольний такий чувак. І взагалі, кицюню, чим ти тут займаєшся? Ти, звісно, гьорла — закачаєшся, для такої нічого не шкода… Але на мочилово я за так не підписувався! Тобі ці дівки щось заборгували — не віддають?

— Ой, котику, не бери до серця! Це так, між нами, дівчатками, — роблено посміхнулась Віка й недбало цьомнула байкера в щоку. Той розплився в широкій блаженній посмішці й випнув груди.

— Ну то що, віддаси? — Віка вп’ялась очима в Тетянку.

Та глянула на Ірку, але фізіономія подруги випромінювала саму лише тугу. Звільнитись було неможливо. Усе-таки їх зв’язали відьми. Тетянка зітхнула й гірко кивнула.

— Ну нарешті! — закричала Віка. — Зараз я розв’яжу тобі одну руку, ти даси її мені…

— А чому тобі? — пролунав обурений Аллин голос. — Ану зараз же відійди!

— Стули пельку, Алко, — кинула через плече Віка.

Алла враз стрибнула. Відчайдушно заверещавши, вона вчепилась у Вікине золоте волосся й звалила її на землю. Віка миттю схопила суперницю за руді патли. Вони покотились по землі.

— Мій дар! Ні, мій! — гарчали обидві відьмочки.

У цей час із задніх радів відьмочок вибралась колишня охоронниця Ольги Вадимівни:

— Доки вони там б’ються, ти мені руку давай, — наказала вона Тетянці, але та навіть не встигла поворухнутись, як юрба молодих відьом, репетуючи й розмахуючи кулаками підім’яла під себе новоявлену претендентку.

За якусь мить бились абсолютно всі. Відьми тягали одна одну за волосся, плювали в обличчя й підставляли підніжки. Вони щипалися, кусалися й штурхалися! Із юрби на мить випірнула Віка. Її досконале личко перетинала довга кривава подряпина. Зірвавши з ручки мотоцикла шолом, відьма знову кинулась у бій, розмахуючи ним в різні боки. Найміцніша пластмаса тріснула. Власник шолома досадливо крекнув.

— Отакої! Оце так дівки! — захоплено похитав головою ватажок, всідаючись на землю поруч із покутником.

— Вам весело, а час минає! — нервово сказала Тетянка, не зводячи очей із бійки. — Агов, дівчатка, скоро полудень! Хтось братиме в мене дар, чи ні?

Але відьми не чули її. Бійка була якраз у розпалі.