Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Я бачу, деякі дівчатка так нічого й не навчились, — осудливо додала «училка», поглядаючи на Аллу, що качалася по траві.

Ані Віка, ані «училка» так і не зрушили з місця. Натомість вони почали уважно розглядали асфальт із боку стоянки.

— Захист від чарів і погані? — нарешті поцікавилась «училка». — Грамотно поставлено, дівчинко. Навіть дуже грамотно.

Ірка мимохіть відчула наплив гордощів. Наче її й справді похвалила вчителька.

— Мені здається, що нам є про що поговорити з такою розумною молодою відьмочкою. Може, підійдеш ближче?

— Я вас і звідси прекрасно чую, — насторожено вимовила Ірка.

— Та годі тобі, Хортице, не викаблучуйся, ходи-но сюди, — Віка насупила свої ідеальні темні брови. — Розмова лише між нами, відьмами.

— А тебе в школі не вчили, що на людях — не можна шушукатися? — наполягала Ірка, але Тетянка раптом штовхнула її в бік:

— Іди! Дізнаєшся, чого вони хочуть!

— Тебе цокнути хочуть, що ж тут незрозумілого, — буркнула Ірка, але все-таки прочинила дверцята й вибралась із машини.

— І про що говорити будемо? — Ірка сперлася на парканчик і приготувалась слухати.

Віка з «училкою» мимохіть перезирнулись:

— Дівчинко, нам треба домовитись. Ми зовсім не бажаємо тобі зла…

— А мерців нацькували виключно через свою велику любов, — урвала «училку» Ірка.

Роблені відьми, молода й стара, знову перезирнулись:

— Яких іще мерців? — Вікин голосок-дзвіночок забринів досить щирим здивуванням.

— Надміру живих. Ледь нас із Тетянкою у могилу не закопали.

— Нічого не розумію, — теж здивувалася «училка». — Жодних мерців ми на вас не нацьковували. Адже це безглуздя! Прийняти дар від твоєї подруги вони все одно не зможуть, а тебе ми взагалі не збирались чіпати!

— Ми що, дурні, з природженою просто так зв’язуватись? — додала Віка. — Нам вона потрібна, — відьма ковзнула поглядом по Тетянці. — Хай поверне, що вкрала, й валить собі.

— На той світ! — пирхнула Ірка.