Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Нам лише одне потрібно — потрапити за призначенням, — сумно відповів той і показав пальцем на небеса. — Але в декого немає жодних шансів, от вони й лютують. Хоча… Ті шестеро — вони, здається, цілком пристойні мерці були, не упирі. Навіть не знаю, чому вони на вас накинулись, правду кажу, не знаю. Може, нацькував хтось, відьма чи сильний чаклун.

— А сам ти чого до нас причепився? — з підозрою запитала Ірка.

— Мене до вас послали, — охоче пояснив хлопець. — Здалося, що якийсь голос сказав мені: хочеш спокутувати свій гріх, допоможи дівчатам. Мене нагору й потягло. Не встиг озирнутись, а тут ви йдете.

— Мало того, що мрець, то він ще й голоси чує, — похитала головою Ірка. — А чий хоч голос був?

— Голос та й голос собі, — знизав плечима хлопець. — Чи мені не однаково? Мені головне — відмучитись, гріх свій спокутувати.

— Чому мерці до нас причепилися — він не знає, чий голос — теж не пригадує, — не могла заспокоїтись настирлива Ірка. — Та ти хоч гріх свій ще пам’ятаєш? Ти що спокутувати зібрався?

Покутник опустив очі й утупився кудись під сидіння. Але нічого цікавого там не виявилось. Він іще якусь мить потоптався, повагався й, нарешті, процідив крізь зуби:

— У мене був друг. Сашко. Ми з першого класу з ним… Жили поруч і взагалі… Навіть до одного університету збирались вступати. Разом. Саме випускний вечір був. Ми з Сашком уже додому повертались, це під ранок було. Нас оточила якась компанія: пики злі, п’яні. Кажуть: «Що, випускнички, радієте?». І на нас. Сашка звалили… — він замовк.

— А ти що? — зі співчуттям спитала Тетянка.

— А що я? — зі слізьми в голосі видихнув хлопець. — Хлопці-здоровили, їх багато… Яка б з мене користь була, якби я лишився?

— То ти… дременув? — не повіривши власним вухам, перепитала Ірка.

Покутник завагався й… ледь помітно кивнув:

— Сашко… Він мене кликав… А я вуха затулив і побіг. Але я й справді не міг йому зарадити! — благально мовив він, переводячи погляд на дівчат.

Зазирнувши в їхні обличчя, покутник знову втупився в підлогу.

— То твій Сашко врятувався? — з жадібною надією спитала Тетянка.

Покутник повільно похитав головою.

— Тих хлопців… Їх швидко знайшли. Судили. Мене як свідка викликали. І всі — і менти, і суддя, і навіть адвокат цих убивць, — усі дивились на мене, ну як… Так само, як ви зараз дивитесь! — у розпачі закричав він. — Сашкові батьки… Вони мені раніше, як рідні були… — покутник безнадійно махнув рукою. — Мої предки мене жаліли. Особливо мама. Казала: я ні в чому не винен… А сама в очі не дивилась. Раніше така горда ходила, а після того плечі горбити почала. Я в передмістя переїхав, тут старий бабусин будинок був. Сидів там цілісінькими днями, і сам навіть не помітив, як помер. Думав, побачу Сашка, попрошу пробачення. Він би мені вибачив, правда! Але мене до нього не пустили. Не можна тобі сюди, кажуть, — фізіономія покутника зробилась ображеною. — А якщо я вас урятую, — він помітно пожвавився, — тоді, можливо, мене й пустять.

— То чого ж не врятував? — вкотре здивувалась Тетянка. — Побився б із мерцями — і все! А ти чомусь за пам’ятниками ховався!

Покутник поглянув на Тетянку як на повну ідіотку:

— Та вони ж он які величезні, і їх багато! — обурено заявив він. — Багато б було з мене користі, якби я поліз у бійку?