Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Тобто ти чекатимеш, доки на нас нападе зграя карликів… — в’їдливо процідила Ірка.

— Ні, ні, зграя — це багато, — урвала її Тетянка. — Один карлик.

— Ага, один такий мале-есенький чоловічок… Тоді ти нас урятуєш і спокутуєш свій гріх. Так, чи що?

— Та що ж вдієш, коли страшно! — закричав покутник. — Між іншим, у моїй сьогоднішній поведінці на цвинтарі помітний деякий прогрес, — самовдоволено заявив він. — По-перше, я все-таки спробував сперечатись…

— Це ж коли? — насупилась Ірка.

Покутник обдарував її ображеним поглядом:

— Та від самого початку!

— A-а, перші три секунди…

— Та й поради вам давав! Подушку приніс! Для першого разу непогано! Я ще трошки потренуюсь…

— Доки ти тренуватимешся, нас якраз і приб’ють!

— Абсолютно вірно, Хортице, — пролунав знайомий єхидний голосок над самим вухом в Ірки.

Алла стояла біля невисокого парканчика, що ним було обгороджено автостоянку. Зовсім близько, варто було лише простягнути руку з відкритого віконця «Жигулів» — і зможеш доторкнутися до неї. Поруч байдуже спиралась на мітлу відьмочка Віка. При денному світлі вона здавалася ще чарівнішою. Не по-людськи чарівною: ну не буває в живих людей такого сліпучого густого волосся, величезних блакитних очей, тонюсінької талії. Навіть у кіно не буває. Таке лише в мультиках малюють.

За спиною красуні Віки стовбичила сухорлява «училка». Трійця відьом іронічно дивилась на очманілу Ірчину фізіономію. На Тетянку й покутника вони не звертали жодної уваги.

— Гадала, втечете? — не приховуючи радощів, спитала руда. — А дзеркала тоді навіщо? Ми вас хутко знайшли!

Ірка була в розпачі. Ну, звісно, якщо вона сама може знайти людину за допомогою дзеркала, виходить, й інші відьми вміють це робити! Все зрозуміло! Але вона спробувала не показувати своїх почуттів. Годі, Алка більше не радітиме!

— Ну, знайшли. І що далі? — Ірка демонстративно позіхнула.

— А ось що! — закричала Алла й, перестрибнувши через парканчик, кинулась до «Жигулів».

Крихітний складаний ножичок біля воріт завібрував, затремтів… З коротким цмоканням у повітрі почали матеріалізуватися десятки, сотні, тисячі маленьких складаних ножичків. Рій ножів тонко, металево задзижчав і… кинувся до порушниці кордону.

Нестямно заверещавши, Алла помчала назад. Вона підстрибнула й буквально злетіла над огорожею… Перший, найспритніший ножичок коротко чиркнув руду по вуху. Затискаючи долонею скривавлене вухо, вона впала по той бік паркану.

— Дурепа ти, Алко, — презирливо скривила рожевого ротика Віка.