Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Пусти її! — несамовито закричала Тетянка, але на ній уже повисли дві русалки й теж почали тягти дівчинку вниз.

— Ти наша, ти така, як ми! — шепотів Ірці на вухо заворожливий голос русалки. — Тебе мати не любить, ти батькові не потрібна, ходімо з нами!

— Відчепися! — крикнула Ірка, відчайдушно вириваючись з-під навдивовижу важкого тіла русалки.

— Краще ходімо по-доброму, бо залоскочемо! — крикнула русалка, і по тілу Ірки раптом пробігли її в’юнкі пальці.

Дівча із жахом відчуло, що дико, нестримно сміється, звиваючись усім тілом. Вода хлинула їй у рота. Ірка спробувала вгамувати сміх, але пальці русалки знову пробіглись по всьому її тілу. Відьмочка засмикалась у нападі сміху, із розпачем відчуваючи, як починає повільно поринати на дно. Вона запручалась, на якусь хвильку змогла висунути голову й забелькотіла:

— Водичко, Йорданичко, вмиваєш луки, береги, коріння… тьху… — Ірка сплюнула воду, — біле каміння, врятуй мене, хрещену…

— Вона просить допомоги у води — від русалок! Ну ти й кумедна, відьмо! — і над хвилями залунав лиховісний, але водночас чарівний сміх, який недарма називають сміхом русалки. — Та ми самі — вода!

— І ми теж вода! — відгукнувся дзвінкий голос.

Спочатку Ірці здалося, що поруч із нею випірнула пара м’ячиків. Але раптом один із м’ячиків кинувся до неї, а інший до Тетянки. Поруч із Іркою була голомоза русалка! Вона схопила Ірку за плечі й, прошепотівши на вухо: «Тільки рота не відкривай!» — потягла відьмочку вниз.

Поринаючи у хвилі, Ірка встигла побачити, як високо в небі над Дніпром нишпорить клин відьом, розшукуючи втікачок. Але тут вода залила їй обличчя, Ірка, охоплена жахом, заплющила очі, чекаючи неминучої смерті… Однак руки безіменної русалки, як і раніше, лежали на її плечах, тож Ірка зрозуміла, що не дихає — але й не задихається!

Вони пливли крізь густу товщу темної дніпрянської води, немов просочувалися крізь стіну.

Вода тисла все сильніше, все жорсткіше, наче запаковувала в смертельний кокон. Тисла на груди, збираючись розчавити.

Хлюпотіла біля рота, шукаючи найменшу щілинку, крізь яку можна просочитися в легені. І коли Ірка зрозуміла, що більше не витримає, щось раптом сильно дзенькнуло її по потилиці.

— Вибач, — перепросила її безіменна, висмикнувши відьму, яка вже почала захлинатись, на поверхню води.

Ірка знову з льоту вдарилась об стару іржаву балку — цього разу лобом.

— Ой, та що ж це таке, пробач, — розгублено белькотіла безіменна.

— Нічого-нічого, — буркнула Ірка у відповідь, міцно тримаючись за лоба й потилицю та роззираючись навсібіч.

Вона стояла — стояла! — по щиколотки втопаючи в замуленому дні біля порослого деревами берега. Поруч, судорожно відпльовуючись і все ще тримаючись за плечі другої безіменної русалки, стирчала Тетянка. Патьоки води стікали з її мокрого волосся, сорочки, штанів…

— А де ці? — прохрипіла Ірка, поглядаючи то на воду, то на небо.

— Ми вас від усіх урятували, — радісно повідомили русалки й залились гучним славнозвісним русалковим сміхом.