Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Ірку пересмикнуло, але ввічлива Тетянка відразу ж поквапилася їй на допомогу:

— Дівчатка, спасибі! Навіть не знаємо, як вам віддячити!

— Та ні, це ми вам вдячні, — відповіли русалки. — Та за ті татуювання нічого не шкода! Ось, погляньте!

У слабкому предсвітанковому світлі Ірка побачила, що лисі голови русалок і справді вкриті кольоровими візерунками. В однієї — переплетені водорості та яскраві рибки, а в іншої… Ірка здригнулась. На черепі другої русалки були мобільні телефони! Червоні, сині, золотаві — ціла купа мобілок!

— Я того хлопця із салону попрохала витатуювати щось таке… Чого в нас під водою зовсім нема! Ось він і зробив, — пояснила русалка, помітивши пильний Ірчин погляд. — Тобі подобається?

— Не те слово, — цілком щиро запевнила її Ірка.

Безіменна задоволено посміхнулась. Дружно хльоснувши хвостами, русалки пірнули й щезли. Чіпляючись за гілля, що звисало над водою, дівчатка вилізли на берег.

Розділ 6

Але день всього-на-всього другий,

блукальний

Під прибережними вербами ворухнулась купа торішнього опалого листя. Спочатку звідти висунулась рука з годинником. Рука повернулась, неначе той, кому вона належала, хотів глянути на циферблат. Потім із листя зринула темноволоса голова. Годинник миттю опинився біля вуха.

— Зупинився. Ще б пак!

Ірка сіла, позіхнула й, наїжачившись від холоду, почала витрушувати з волосся листя й сміття. Крізь листя верби вона глянула на сонце, що стояло високо в небі. Зірвала з гілки свою майку.

Вдягла її й болісно наморщила личко, коли гидотна волога тканина торкнулася шкіри. Встала, обійнявши себе руками за плечі. Розкидаючи ногами листя, дівчинка дісталась до дерева й стягла розвішені на просушку джинси. Товста тканина здалася їй іще товщою й важчою. Лаючись крізь зуби, Ірка почала вгвинчуватись у джинси.

Купа знову заворушилась, і звідти випірнула світла Тетянчина шевелюра, теж уся в листі.

— Пилюку з вух витруси, — процідила Ірка, кидаючи Тетянці її речі.

— Усе мокре, — пробелькотіла Тетянка.

— У мене взагалі джинси сіли, дивися, не можу влізти. А кажуть, що при пранні в холодній воді вони не сідають. Ще й смердять якоюсь гидотою, — наморщила носика Ірка.

— Радій, що не полиняли, — втішила подругу Тетянка. — Кажуть, біля заводських стоків є такі місцинки — де фарбу геть-чисто виїда.

— А як усе болить, просто жах! — страдницьки пробелькотіла Ірка, хапаючись за поперек, що почав нити. — І як ото тільки люди за давніх часів на землі ночували? Усе, більше ніколи! Ані читати, ані по телевізору… Жодних Робінзонів! Жодних нетрів Амазонки! Жодних «Останніх героїв»! Узагалі, якого біса ми повлягалися тут спати?