Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Немов на підтвердження її слів, Ольга Вадимівна раптом тихо застогнала. Натягнутий брезент розкладачки огидно зашурхотів під пальцями, що вп’ялися в нього. Голова металася по старій обшарпаній подушці, а тіло вигнулося так, що арматура розкладачки скажено зарипіла. І, немов у відповідь на цей жалібний скрип, з горла старої жінки вирвався несамовитий крик.

— Відда-а-асть, — задоволено сказала Алла. — Їй до ранку ще гірше зробиться. Тоді вона що завгодно віддасть, аби лише ми дах розібрали й дозволили їй спокійно померти.

— Відда-асть, — погодилась охоронниця.

— Сама віддай! — діловито заявила Ірка, вчепившись у мітлу охоронниці.

Дівча здивовано витріщилось на Ірку.

Швидкий стусан ззаду перекинув її на солому — у бійку втрутилась Тетянка.

Ірка вихопила мітлу й кинула її Тетянці в руки. Збиваючи палаючу свічку, Тетянка скочила на стіл. Свічка впала, вогник лизнув солому на підлозі. Алла кинулася й учепилась Тетянці в ногу. Тетянка завила від болю й, розмахнувшись, садонула мітлою руду по вуху. Та гепнулась на підлогу.

— Оле! — вправно крутонувши мітлою в повітрі, як справжній розпорядник духового оркестру, Тетянка тицьнула нею прямо в дах. Картон, що закривав дірку, відлетів убік. І в отвір зазирнуло високе, всіяне зірками небо й увірвалось свіже повітря. Солома, що досі тліла, шугонула догори стовпом яскравого полум’я. Миттю спалахнув дерев’яний стіл, Тетянка ледь устигла з нього зіскочити.

— А-ах, — зітхання Ольги Вадимівни злилося з поривом вітру.

Стару відьму вигнуло дугою. Широко розкинувши руки, вона здійнялась у повітря.

— Відьма звільнилась! — розпачливо закричала Алла, вибігаючи із сарайчика.

Дівчинка-охоронниця вилетіла слідом за нею.

Неймовірної сили спалах розніс сарайчик на друзки. Хвиля світла накрила острів і… застигла. Усе щезло в нікуди, у порожнечу без часу й простору, у порожнечу, сповнену білим світлом.

Ірка смикнула Тетянку за руку…

— Відпусти, — чужим голосом сказало дівча й полинуло до Ольги Вадимівни.

Стара відьма пливла в повітрі. Теплий вітерець бавився широкими рукавами білої блузи. Її очі світились нестерпним зеленим вогнем. Вона дивилась лише на Тетянку.

— Підійди! — покликала відьма, і Тетянка пішла назустріч бабусі.

Стара відьма й собі подалася вперед, поклала руки Тетянці на плечі. Її рот був роззявлений, неначе вона збиралась співати. Пальці хижо вп’ялися в худі Тетянчині ключиці, Дівча скрикнуло від болю, її обличчя зробилось здивованим, як у людини, що раптово прокинулась у незнайомому місці. Вона ошелешено витріщилася на бабусю, що висіла над нею з роззявленим ротом, нетерпляче знизала плечем, намагаючись звільнитись, потім смикнулася… Але Ольга Вадимівна міцно її тримала. Від її рук розходились колючі розряди блискавок, обвиваючись довкола Тетянки, упиваючись їй у плечі, у груди, в обличчя…

— Мені боляче! — скрикнула Тетянка.

— Ану відпустіть її! — закричала Ірка, поспішаючи подрузі на допомогу.