Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Тетянка теж замислилась і раптом радісно посміхнулась:

— А я вже була злякалась, що нас круто розвели. Або мені взагалі все це наснилось.

Ірка відвела очі:

— Ти… Ти що, справді так сильно хочеш стати відьмою? — спитала вона тремтячим голосом.

Тетянка враз утупилась у землю:

— Будь ласка, тільки не подумай, що я тобі заздрю, — жалібно сказала вона. — Ірко, ну ти ж моя єдина подруга, правда! Просто… Ну, а тобі самій на моєму місці — не хотілося б?

— «На моєму місці…» — невдоволено передражнила Ірка. — Я, он, на своєму місці багато чого б хотіла, тільки фіг що отримаю. А ти, подруго, май на увазі. Я про дев’ять днів… Якщо в Алки за цей час можна відібрати дар, отже, в тебе, виходить, теж.

Тетянка спохмурніла.

— Відьми просто так не дадуть нам спокою, — розмірковувала далі Ірка, і тут нова думка змусила її спинитись. — Тетянко, тобі ж додому йти не можна.

— То ти пропонуєш мені жити тут? — умить розізлилась подруга. — Поселимось під кущем? Комарі щасливі будуть. Це в тебе бабуся звикла, що ти кудись зникаєш, а мої батьки збожеволіють!

Ірка вирішила не ображатись. Звісно, Тетянці було не варто натякати, що в Ірки немає батьків, а бабусі все одно, що станеться з онукою. Але з іншого боку, Тетянці зараз зовсім невесело. Уголос вони цього не сказали — ані Ірка, ані сама Тетянка, — але обидві чудово розуміли, що коли у відьми забирають дар, то вона помирає. Моторошно усвідомлювати, що цілих дев’ять днів за тобою буде ганятися юрба відьом — і зовсім не для того, аби за півціни запропонувати приворотне зілля. А щоб убити. І допомоги просити зовсім ні в кого — ні в батьків, ні в міліції. Засміють. А Тетянчині предки й справді хвилюються. Так, становище, звісно…

— Ходімо до мене додому й пересидимо там усі дев’ять днів, — вирішила Ірка. — Сама ж казала: відьму в її власному будинку скривдити не можна. Хай тільки носа сунуть. Зателефонуємо твоїм батькам і вигадаємо щось, — Ірка штурхнула Тетянку ліктем. — Узагалі-то, все не так уже й кепсько. По-перше, пересидіти нам треба не дев’ять днів, а лише вісім — бо один уже минув. А по-друге, дивися, он хтось іде, зараз дорогу розпитаємо.

Між стовпами справді замайоріла постать людини.

— Зачекайте, будь ласка! — закричала Ірка, кидаючись назустріч людині. — Ми заблукали! Ви не підкажете, де ми зараз?

Маленький згорблений дідок припинив шарити костуром по кущах, розігнувся й уп’явся в дівчаток своїми хитрими оченятами. Незважаючи на спеку, підборіддя дідка ховалося за широким теплим шарфом.

— А куди вам треба? — прошамкав він.

— Нам би до транспорту якогось, — жалібно попрохала Тетянка. — У центр виїхати хоча б.

— У місто, чи що? — здивувався дідок. — А сюди ви як потрапили?

— На попутних машинах, — ухильно повідомила Ірка. А що, русалок теж можна вважати попутним транспортом.

— Ага, — сказав дідок, немовби все зрозумівши. — Тоді до путівця вибирайтесь. О-он до тієї берези прямуйте, звідти стежинка, а там і путівець буде, — він тицьнув костуром у потрібному напрямку.