Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Вас звати Ольга Вадимівна! — випалила Ірка. — Я… Я вас пам’ятаю! Ви така сама, як і моя бабуся!

Ольга Вадимівна засміялася, і сміх знову обернувся на надривне кахикання:

— Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колегами. У тебе чудова пам’ять, дитинко. У тебе й раніше проявлялися неабиякі задатки. Я не раз попереджала Єлизавету — твою бабусю, — що вона просто зобов’язана змінити свої плани щодо тебе. Але небіжчиця була вперта, як віслюк, — Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. — Якщо вже щось собі надума…

— А які в бабусі були плани щодо мене? — жадібно спитала Ірка, але її співрозмовниця лише насупилась:

— Тобі варто уникати прямих запитань. На пряме запитання можна відповідати… а можна, й НЕ відповідати. Ніколи не віддавай ініціативу супротивнику. Крутися десь поблизу, роби вигляд, що тобі не цікаво, говори про щось інше — і співрозмовник сам не помітить, як все вибовкає.

— Тоді давайте поговоримо про вас, — намагаючись приховати розчарування, посміхнулась Ірка. — Що з вами? Чому ви тут? Чому ви — презент?

— Це тебе не обходить, — відразу ж спохмурніла Алла. — Привіталась зі старою знайомою й вали звідси. А ти взагалі мовчи, — напалась та на Ольгу Вадимівну. — Розпатякалась тут.

— А може, і тобі теж дулю тицьнути? — люб’язно запропонувала Ірка. — Скажімо, під носа? На вічні шмарклі: довгі такі, зелені. Тьху, гидота! Відколи це ти стала такою нахабою, що природженій відьмі грубіяниш? І взагалі, що у вас тут за дарунки? — наступала Ірка. — Я, може, теж хочу! Чи я не відьма?

— А тобі навіщо? — ледь не плачучи, вигукнула Алла. — Ти й так природжена! А мені її дар забрати, — вона тицьнула в бік Ольги Вадимівни, яка лежала на розкладачці, — отак треба! — Алла провела ребром долоні по шиї.

— А чому це саме тобі? — втрутилось друге дівча. — Гадаєш, Оксана Тарасівна мене просто так її охороняти поставила? Дар буде мій, зрозуміло?! Ти й так за допомогою сили хазяйки на цілий рік закордонних поїздок нахапала, досить із тебе!

— Що ти верзеш! — з острахом поглядаючи на Ірку та Тетянку, що миттю насторожились, закричала Алла. — Дар скоріше віддадуть Стеллиним бабцям, ніж тобі, ідіотці. Гадаєш, хазяйка не знає, навіщо тобі знадобилось власне відьмацтво? Ти ж хочеш її позбутись! Вона віддасть дар тому, хто їй по-справжньому вірний, хто завжди залишиться з нею!

— Це ти про себе, чи що? — примружила очі охоронниця, багатозначно перекидаючи мітлу з руки на руку. — Навіть не сподівайся, якщо ти все-таки візьмеш від неї дар… — дівча кивнуло на стару відьму, що лежала на розкладачці. — Прижитися він усе одно не встигне. У нас із дівчатками буде дев’ять днів — ми його з тебе разом із душею витрусимо!

— Ні, ну ти лише поглянь на цю парочку, Тетянко! Це навіть не роблені відьми, а якісь взагалі недороблені, — знизала плечима Ірка. — Манія величі в загостреній формі: Аллочка в природженої зібралась її дар відібрати. Дивись, щоб бува нічого не луснуло!

— Тричі ха-ха, — знущально крикнула у відповідь Алла. — Наша Ірка — така вся із себе крута природжена відьма, а елементарних речей не знає. Вона помирає, розумієш? — Алла знову тицьнула пальцем на Ольгу Вадимівну. — Дітей у неї нема, а отже, свій дар вона нікому не передала! І тепер перед смертю може передати його кому завгодно! Ось і віддасть — кому хазяйка скаже! Задля цього ми її піймали й тут тримаємо!

— Адже я їм не хазяйка, ось вони й не бояться… — Ольга Вадимівна немовби вибачалась за свою слабкість. — Перед смертю навіть найдужча природжена відьма не впорається з юрбою роблених малолітніх бандиток.

— Піймали вони, терористки доморощені, — презирливо сказала Ірка, скоса поглядаючи то на Тетянку, то на двері. Вона ще не придумала, що робити, але твердо знала лише одне: Ольгу Вадимівну треба звідси витягти. Не вистачало ще, щоб ця зараза Алка знущалася зі знайомих її бабусі! — Поміняли одну хазяйку на іншу. Тепер вона буде тобою командувати, бо ти візьмеш її силу.

— Ну яка ж ти дурна! — здавалося, Алла була абсолютно вдоволена з Ірчиної неосвіченості. — Я не силу візьму, а дар! Перед смертю відданий — майже як свій, природний. Ось вийду потім заміж — за якогось крутого, звісно, — і моя донька одержить дар уже в спадщину й стане справжньою, природженою відьмочкою!

— Тільки не твоя, а моя! — миттю встрягла охоронниця.

— Фіг вам обом. Тітонька образиться й нічого нікому не передасть, — і собі втрутилась Тетянка. — Впіймаєте облизня разом зі своєю хазяйкою.

— А ти взагалі мовчи, ти тут ніхто! — закипіла Алла. — Не передасть вона, а то ж як! А дах ми, по-твоєму, навіщо перекрили? Ти що ж, хіба не знаєш, що під дахом природжена відьма ані одужати, ані померти не зможе, лише тільки жахливо страждатиме?