Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

— Клаптиковий дах? — здивувалась Тетянка, заглядаючи в порожній отвір на місці дверей.

У глибині сарайчика загадково мерехтів вогник самотньої свічки, а поруч хтось сидів, притулившись спиною до стіни. Побачивши темну пляму Тетянчиної голови на трохи світлішому тлі дверного отвору, постать підвелася:

— Ну чого ви всі сюди претеся, претеся й претеся! Хазяйка вам що, дар присудила? А фіг вам, не повірю!

Тетянка з Іркою здивовано перезирнулись — який іще дар? — і миттю заскочили досередини сарайчика.

— Ану стійте! Хто вам дозволяв?! — озвалося відразу двійко голосів.

Кричали із середини сараю, звідки назустріч подругам рішуче поспішало якесь дівча, тримаючи мітлу напоготові й, схоже, збираючись надавати непроханим гостям по кумполу. Ірка навіть пошкодувала, що залишила свого рогача на березі. А ще хтось репетував позаду — до сараю стрімголов летіла Алла. Захекавшись, вона заскочила досередини й, схопивши Ірку за рукав, спробувала витягти її назовні. Але Ірка навіть не поворухнулась.

— Щось я тебе на березі не бачила, — тоном інспекторки з МіськВНО заявила вона, пильно розглядаючи незнайоме дівча, яке з’явилось із глибини сараю. — Вас у Оксани Тарасівни взагалі скільки?

— Дванадцять, — розгублено пробелькотіло дівча.

— А чому не тринадцять? — таким самим незадоволеним і суворим голосом поцікавилась Ірка. — Не дотягуєте до чортової дюжини, дівчатка, не дотягуєте. Непорядок.

— Так коли дар присудять — нас узагалі одинадцять залишиться… — обмовилось дівча.

— Ану стули пельку, дурепо, чого розпатякалась? — прошипіла Алла, а з глибини сараю долинув слабкий сміх, що відразу ж змінився на сухе надривне кахикання.

Рішуче обійшовши дівча, що стояло в неї на дорозі, Ірка рушила вглиб сараю. Примруживши очі від яскравого світла свічки, вона підійшла до столу.

У глибокому мороці, що за межами освітленого кола ставав іще густішим, стояла стара рипуча розкладачка, недбало застелена сірими від бруду простирадлами. А на простирадлах лежала жінка. Ірці на мить здалося, що це одна з роблених Стелли, така та жінка була стара. Але ця думка промайнула й зникла.

Було в тій старій щось таке… В усякому разі, Ірка зовсім не могла уявити, як та принижено поправляє калоші на тумбоподібних ножищах Стелли. І ще Ірка зрозуміла: вона знає цю жінку. Їй знайомі і насмішкуваті примружені сіро-зелені очі, і гладенька, волосок до волоска, зачіска, і офіційна блузка, до недавніх пір бездоганно чиста, а зараз заляпана землею й трав’яним соком.

— Хто ви? — самими губами прошепотіла Ірка, але жінка все почула. На її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка:

— Презент, дитинко. Удача для тієї, кому пощастить. Чи ти, Ірко, питаєш, ким я була раніше?

— Звідки ви мене знаєте? — здивувалась Ірка.

— Ми дружили з твоєю бабусею. Я досить часто бувала у вашій хаті й чудово тебе пам’ятаю. Таке миле дитятко в рюшечках і стрічечках. Стрічечки зникли, але тебе можна впізнати.

— З бабусею? — трохи розгубившись, перепитала Ірка.

Але ж у бабусі зроду, окрім телевізора, не було друзів. Раптом її серце на мить завмерло, і вона зрозуміла, що йдеться про іншу бабусю, від якої Ірка успадкувала свій дар. В Ірки запаморочилося в голові, і перед її очима немовби промайнула картинка: простора кімната, старовинний стіл на вигнутих ніжках і лампа під абажуром. Тьмяно мерехтить срібло кавника, чарівна літня пані розливає каву, і голос, майже забутий голос: «Ірко, запропонуй Ользі Вадимівні тістечка!»