Сєра

— А вішати хто буде? Знов той обкурок патлатий?

— Він самий. Як він тобі взагалі?

— Цюп, я не знаю, як назвати чувака, у якого на задньому дворику плантація

трави в автобусі марки ЛАЗ.

— Сєр, ну шо ти маєш проти хлопця? Чого б його не долучити до справи?

— Тому шо він обсос, убиток і деградант.

***

Долучити все таки довелося. Шмальгаузен прийшов за півгодини. За

плечима — непальська сумка ручної роботи, дарована столичними растаманськими

друзями, і тубус. Забрав плакати, сунув їх у тубус, кинув у сумку клей, нагадав про

три п’ятсот, бахнув по сто з Сєрою і Цюпою, обговорив проектні деталі і, коли трохи

спало до горизонту яскраве весняне сонце, пішов клеїти перші в історії плакати

Трипільського Патріархату.

Клеїв два дні. На обшарпані будинки культури сусідніми селами, на

монументи слави перемозі і дошки оголошень напівпокинутих сіл поліської

глушини, на занедбані сільські школи, вдягнуті у радянську суперграфіку і химерні

мозаїки. Іноді до нього підходили люди. Питали про сєктанство, але навчений

Цюпою, Шмальгаузен впевнено апелював до патріотичних куточків душі люду

простого, таємниче згадував про Трипілля і змовницьки запрошував завітати до

справжньої сім’ї дітей України.