Сєра

Святої Землі — до Трипілля. Туди, де сонні дрімоти розтинають сонцем усе навколо.

Де облуплені дошки пошани, будинки культури і колоритні провінційні

магазинчики, залиті вранішніми променями літнього сонця, загублені серед нетрів

поліських хащ і полудневої пилюки. ЛАЗи їхали і їхали у сонячну нескінченність,

прямо до екватору палючого червня. До апогею найкрутішого на світі сонячного

ембієнту. До леготу порожніх автобусних зупинок і батискафу сонної свідомості у

світі шалених ритмів.

***

Цюпа і компанія розгорнули палатку та відразу почали парити брошури. Скоро

з’явився Сєра і розпочав палку промову, до якої навряд чи готувався як слід:

— Друзі! Друзі! Друзі! Послухайте! Сьогодні ми зібрали вас у цьому анклаві

стародавньої української культури, аби долучити до благодаті наших предків!

Вшануємо їх і вони дадуть нам сил для розбудови держави!

Друзі! Під боком у нас — Трипілля, де сім тисяч років тому, на глечиках, наші

пращури малювали ділення клітини. Вони розуміли, що матеріальне — то

плинність, тому з приходом доленосного знаку, палили своє майно і йшли

жити на нові місця! Бо ж знали, що найбільша цінність — то гармонія зі світом

і Господом!

Сєра був в ударі: посипав прокльонами винуватців бід українських, розмахував

ручищами перед носами зрадників, мовив про Трипілля і велич Українську, читав