Сєра

Згодом Біоміцин не витримує, зупиняється, піднімає поли свого мохнатого

костюма, скидає штани і пробує знайти порушника сам. Після двох німих цигарок

Шмаля під це дійство, зрештою, не витримує і просить благальним тоном:

— Шмальку, ну будь-ласочка. По дружбі прошу. Ну подивись, ну будь другом. Там

у мене кліщ. Я навіть костюм тобі дозволю зняти.

Шмальгаузен хвилини за три слізних благань, прокльонів і прохань

змилостивитись, зрештою, піддається. Трагічно докурює і з відстороненим виглядом

підходить до напарника, присідає, і на відстані витягнутої руки пробує знайти дрібку

фауни у буйній флорі Біоміцина. Ще через хвилину починає діяти сміліше, боязко

шукаючи кліща рукою, мріючи про кінець тортур і вологі серветки, які закінчились

два кілометри тому.

Шмальгаузен нахиляється ближче, аби розгледіти, що ж він там таке піймав, і в

цей момент красивий сріблястий автобус, під зав’язку набитий туристами:

ліквідаторами, які приїхали подивитися на місця своєї героїчної слави, колишніми

прип’ятчанами, які приїхали пустити сльозу за вуличками своєї глибокої юності,

роззявами і палкими співчутливцями Катастрофі, журналістами і просто поважними

людьми суворого радянського гарту, — плавно котиться повз, і всі у салоні

припадають до вікон, спостерігаючи таку картину.

У забороненій зоні, у місці, в якому, по суті, згідно здорового глузду і українського

законодавства людям без особливої перепустки перебувати взагалі не можна, серед