Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

Зоряна розчервонілася, зміряла його недобрим поглядом, а потім розвернулася і, ні слова не кажучи, пішла геть. Але Чеслав не дав їй піти. Він наздогнав її й схопив за руку:

— Ні, просто так не підеш!

— Чого тобі?.. Пусти!.. — смикнула вона руку, намагаючись звільнитися, але не змогла.

Чеслав розвернув її до себе лицем і, взявши за підборіддя, заглянув в очі. Зоряна спробувала було відвернутися, та не змогла. Чеслав не дав. Тоді вона, гордовито підвівши голову, подивилася на нього так, немов простромила наскрізь. Гнів, образа, ненависть, любов, мука й ледь стримувані сльози — усе змішалося й відбилося в її очах і впало на Чеслава.

— Не віриш?!

Чеслав не встиг нічого сказати, як Зоряна рвонулася з його рук і, зробивши кілька швидких кроків у бік Леди, підняла кинутий ним лопух і піднесла до вуст. Злизавши те, що залишилося на листку, вона з викликом кинула Чеславові:

— Ну?.. Бачиш, не побоялася.

Чеслав мовчав, сам відчуваючи, що заплутався остаточно. Та й як тут не заплутатися?

— Нащо мені Леда здалася? — гірко посміхнулася дівчина. — А може, ти мене ще в яких злих намірах або справах підозрюєш?..

Молодий мисливець, відчуваючи ніяковість через свій промах, зробив кілька кроків, відкинувши подалі суху гілку, що потрапила йому під ноги.

— Звідки мені знати було?.. — нарешті подав він голос.

— Я до тебе прийшла…

Від тих слів Чеславові не полегшало. Важко зітхнувши, він запитав:

— Навіщо?

Зоряна підійшла до нього, смикаючи в руках лопушину і, зупинившись поруч, дивлячись кудись убік, заговорила тихим, схожим на воркування розсердженої горлиці голосом:

— Ти, Чеславцю, тут, у лісі, зовсім здичавів. На людей, наче звір, кидатися почав. Та й кусати всіх поспіль став, без розбору. Але ж я прийшла, щоб допомогти тобі, уберегти, та ось злиднею стала, — відкинула вона листок убік.

Дівчина із сумом подивилася на нього. Але тепер Чеслав мовчки відвів очі, і лише подих його зробився нерівним. Зрозумівши, що це й уся його відповідь, Зоряна хотіла було вже піти, але, про щось згадавши, затрималася:

— Чула сьогодні, панотець мужикам говорив… що треба було б чутки перевірити про Леду й до пагорбів цих ватагу спорядити. А я ж зрозуміла, що неспроста Леда з городища зникла, після своїх страхів. Подумала, що твоя то витівка. Бачиш, не помилилася. Ось і прийшла про лови попередити. А ти… — у неї перехопило подих, і вона вже зробила кілька кроків від нього, але знову повернулася. — Я б якщо кого й хотіла обпоїти, так хіба що тільки тебе… Самого… — і тепер уже рішучо пішла.

А Чеслав доплентався до найближчого дерева й, сівши під нього, обхопив голову руками. Невже він і справді так озлобився й здичавів, що перестав розуміти, відчувати, звідки і від кого можна чекати на небезпеку? Він готовий був вступити в сутичку з будь-яким супротивником, але як розпізнати, хто він, у чийому обличчі причаївся? Від усього цього гуло в голові.

— Та такого пня дурнуватого, як ти, ні я, ні дух лісовий давно не бачили! — подала голос Крива Леда, що було притихла.