Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

— Добре, скажу… Скажу… — здався він. — У нього отут неподалік схованка таємна є, де він ховає припаси різні. Ну, щоб із громадою не ділитися. Так він мені наказав принести дещо в селище, щоб інші не дізналися.

— Що? Які припаси? — спантеличено перепитав Чеслав.

Якось усе це не дуже в’язалося з тим, куди були спрямовані його думки.

— Те, що на полюванні добув: мед, шкури та інше… — продовжував Борислав.

Чеслав навіть завмер від такого несподіваного відкриття. А потім здивовано видихнув:

— От глитай клятий!.. Брешеш!..

— Я покажу, якщо не віриш. Тут неподалік…

На обличчі Чеслава з’явилася явна зневага:

— І ти йому тепер ті припаси з лісу тягаєш?..

Борислав мовчки кивнув.

— Але чому?

— Через Зоряну… — тихо промовив Борислав і прикрив очі.

Зоряна! Чеслав знав, що багато хто з хлопців їхнього городища та й з околишніх домагаються уваги Зимоборової дочки-красуні, і Борислав був серед них. Хитрун Зимобор, мабуть, вирішив скористатися з цієї симпатії до дочки з великою вигодою для себе, примушуючи хлопців брати участь у своїх ганебних справах.

Схоже було, що Борислав не брехав…

Чеслав не одразу, але все-таки відпустив юнака, уже без злості кинувши:

— Дурень!

Борислав ще якийсь час лежав нерухомо, чи то побоюючись його, чи то соромлячись, а потім підвівся. Доторкнувшись до рани на шиї, він обтер кров і, розтерши її на пальцях, не дивлячись на суперника, промовив:

— Легко тобі, Чеславко, судити, адже Зоряна у твій бік дивиться… Хоч і не потрібна тобі зовсім…

— А якщо б і потрібна була, то не стелився б перед Зимобором травою покірною, — різко відрубав йому Чеслав. — Не гідно так чоловікові племені нашого.

Сказав і, вочевидь, влучив у болючу рану Бориславову, бо той зиркнув на суперника, як опік очима, і відразу осікся.