Розділ «Частина друга Утікач»

Частина друга

Утікач

Він повільно пробирався стежкою, що вилася повз болото. Ішов обережно, сторожко озираючись на всі боки. Тепер, коли Чеслав був утікачем, утікачем із власного племені, він мав бути надто обережним. Юнак уважно дослухався до перегуку птахів, лісових звуків і шерехів. Вони, такі зрозумілі тому, хто виріс у лісі, могли попередити про небезпеку. І боятися доводилося тепер не чужинців зловорожих, не звіра дикого, а близьких йому родичів.

Ще коли разом із братом сиділи вони замкнені в кліті, у нього час від часу виникала думка про втечу. Але він гнав її геть, як настирливу муху. Та згодом знову й знову повертався до неї: він таки мусить тікати. Його дратували, не давали спокою власна бездіяльність, нерозкрита таємниця загибелі батька, недовіра Ради, підозри одноплемінників щодо його вини та неможливість довести зворотне.

Там, на стрімчаку, коли багаття поглинуло тіло батька, Чеслав зрозумів, що має вчинити саме так. Що лише так у нього з’явиться можливість розібратися в усьому, що сталося, помститися за батька та відстояти свою честь. І зробити це можна негайно, на цій галявині. Варто тільки зробити крок — і ти вільний. І юнак його зробив…

Тепер він ішов до печери Мари. Не одразу йти до неї зважився, затаївся в лісі та вичікував, чи немає за ним погоні. Тільки коли зрозумів, що немає, тоді пішов. Чеслав не знав, як зустріне його стара, але тверезо розсудив, що вона теж вигнана. Та й інших ідей, куди б його податися, у нього поки що не було.

Перш ніж вийти на галявину перед печерою, він довго придивлявся та прислухався, чи немає в Мари гостей. І тільки переконавшись, що стара жінка сама, з’явився їй на очі.

— Ну, і довго ти там стояти збирався, хлопче? — незворушно запитала його Мара. — Я вже вирішила: сам не зрушиш із місця — каменем кину.

— Добре б ти зустріла гостя, Маро.

— Гостя? Ой чи? — розсміялася баба.

Та так заливисто й голосно, від душі, що Чеслав навіть злякався, чи не розсиплеться стара.

— Чого? — Чеслав здивовано глипав на Мару.

Насміявшись, жінка добродушно махнула рукою.

— Крива Леда тут уже побувала. Вдавала, буцім зуб у неї прихопив, прийшла за зіллям, а сама, лисиця обдерта, усе щось винюхувала та видивлялася. Видно, тебе шукала. А потім не витримала й розповіла, та квітчасто так, як ото вона вміє, про те, як ти втік. А про справи ваші я ще раніше знала.

— То й що думаєш? — Чеслав уважно дивився їй у лице.

Зморшки на обличчі Мари втратили веселість. Кивнувши головою, знахарка вказала Чеславові на вхід до печери, запрошуючи ввійти. Чеслав пішов за старою.

— У те, що ви з братом убили батька вашого, не вірю. Що втік від родичів — дурень. Думаєш, вигнанцем легко бути? Поїж, голодний, мабуть, — простягнула вона юнакові горщик із якимсь варивом.

Чеслав, присівши на пень, що заміняв Марі лаву, охоче взявся до їжі. У горщику була каша з якимись корінцями та зеленню. Вона видалася Чеславові незвичною, але смачною.

— Тепер тобі й чужих, і своїх боятися треба, — продовжувала Мара. — Чужих, бо ж не випадково в тебе стрілою цілили. Своїх, бо втеча підозри в провині твоїй посилила.