Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

«Хто вигадав їй ім’я?» — стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не віддаляючись. Світ — населений усесвіт. Де панує мир.

Він дійшов до струмка, що біжить до Світлої, сів біля води й вийняв з піхов короткого меча.

Лезо тьмяно світилось, і по ньому блукали тіні. Усі п’ять були тут — туманні постаті з жовтими млинцями облич: вони, ймовірно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозуміти, що за посмертя таке, і хто винен, і чому так тісно.

Під поглядом Стократа їхній рух сповільнився. Припинився зовсім. П’ять розбійницьких душ завмерли, намагаючись звідти, зі сталевого леза, роздивитися свого ката.

Троє були геть гнилі, Стократ не став до них навіть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою і, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальні обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся — а загублених життів на його совісті було сім штук.

Стократ подумав. Підвівся, обійшов навколо дерева, примірявся й увігнав лезо в щілину — майже до половини. Випустив п’ятого зі словами:

— Тягнися вгору.

Душа беззвучно пішла в живий стовбур.

Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиної стежки.

— Працюйте.

Три гнилі душі зіскочили на мурах і зразу ж влилися в загальний стрій.

Стократ підкинув меча й піймав за руків’я. Четверта душа балансувала всередині, розчепіривши руки, намагаючись утриматися.

— Тікай.

Він опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув і згас — порожній, не відрізниш од звичайного сталевого леза.

Стократ ще трохи постояв на березі, дивлячись на воду, слухаючи її голос. Трохи позаздрив розбійникові-невдасі: нарешті і йому пощастило. Струмок довговічніший за дуба і значно веселіший за мураху. «Коли мені все набридне, — подумав Стократ, — піду в струмок, стану бистрою водою…»

Але спершу треба сховати Світ од гонитви. Сховати… І тоді відповісти на головне запитання: що станеться зі світом, коли Світ умре?

Треба відпочити. Усім. Хоч би годину.

Він ліг на мох під деревом і заплющив очі.

І прокинувся, коли знов почався дощ.

Плащ залишився в таверні. Крони не захищали від дощу — за ніч промокли наскрізь. Ковзаючи в траві, іноді обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».