Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Продай мені меча, добре заплачу.

— Не продається, — Злий усміхнувся.

— Дурню, тебе за нього заріжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськові швендяти по дорогах з таким мечем.

— А ти як знаєш, який він?

— Гарний, — злодій упевнено кивнув. — Хлопче, визнай: ця штука не для тебе.

— Мені його подарували, — Злий іще всміхався.

— Знаємо, як таке дарують, — злодій ощирився. — Помітили б — убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього гроші — давай, погоджуйся.

Злий був вражений, як змінився його супутник відучора. З сірого дивного злодія перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбійничка. Що його так змінило?

— Не погоджусь.

— Ну й дурний.

Злодій накинув повід коня на рогачку-сучок. Відстебнув від сідла довгий згорток, струснув мішковину й витяг зброю — простий клинок, які носять вартові-бідняки чи розбійники-відчайдухи. Учора ніякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спільників? Забрав зі схованки?

— Я майстер-мечник, — повідомив злодій. Перехопив меча лівою рукою, права тим часом пірнула в добре знайомий Злому мішок, і на мізинці наче сам собою з’явився перстень з бірюзовим каменем. — А ти? Доведи, що ти гідний носити зброю!

Злий легко — позначилися багатоденні тренування — визволив свій меч із завоїв. Помітив, як загорілися в злодія очі, коли той побачив, що це за клинок. Злодій геть не був схожий на майстра-мечника — але коли став у стійку, підняв зброю й рушив на Злого, той зрозумів з його рухів: супутник не збрехав.

Злий позадкував. Земля під ногами не була ані рівна, ні тверда. Глиця ввібрала всю вологу довгої зливи. Розійтися було ніде — сосни обступали вузьку стежку, мов цікаві глядачі.

Меч закрутився в правій злодієвій руці, та так, що завило під клинком вологе повітря. Злий був неприємно вражений: ця людина не повинна так поводитися зі зброєю. Несподівана сила й спритність не поєднувалися з іншими його повадками. Це наче золота клямка в сільській убиральні; Злому, який умів бачити таємні зв’язки, протиріччя різало очі.

— Не хочу тебе поранити, — злодій наступав. — Віддай мені меча. Я дам тобі грошей… трохи.

Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Він багато разів перемагав полчища уявних ворогів, однак ніколи не виходив проти справжнього супротивника.

Злодій, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руці вісімку, і було ясно, що він насправді не збирається ранити Злого, а хоче тільки налякати. Він добрий: міг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажає зла впертому хлопцеві…

На мізинці його правої руки блискав камінь. Навіщо людині надівати перстень перед двобоєм на мечах? Та ще й на праву руку?!

— Я віддам тобі меча, — сказав Злий.