Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Ого! Я була вражена. Це ж треба. Такий молодий, а такий продуктивний. Якби ще знати, що це за книжки. Чи пише він їх сам, чи за допомогою донора?..

І тут мене осяяло. Я знову почала пильно роздивлятися ілюстрацію на обкладинці.

Розкішний малюнок. Рідко можна побачити таке в оформленні книжок. Зазвичай ілюстратори − це не талановиті художники, а звичайні собі дизайнери, що штампують жахливі шаблонні, схожі, мов близнюки, зображення, і це завжди псує враження від самої книжки. Але тут я помітила руку майстра. Не халтурника, а справжнього митця.

Наче нічого особливого. На передньому плані обличчя молодого чоловіка. Риси всі дуже розмиті, крім очей. Вони неймовірні. Здавалося, що вони гіпнотизують. Ефект, як у різних прикольних штучок з Інтернету, коли дивишся на відео, на якому крутяться якісь кола, а через деякий час у тебе самої перед очима починає щось крутитися, виникають якісь галюцинації. Як художнику вдалося досягти такого ефекту на нерухомому, статичному зображенні, для мене залишилося загадкою. Та я − далі від біди − швидко відвела погляд від героєвих очей. На задньому плані маячіли якісь розмиті постаті, невпізнавані, не збагнеш − люди то чи якісь невідомі істоти. Усе це було намальовано якимись мазками, штрихами, але видно, що це свідомий задум художника.

Картина мене вразила. Я знову розгорнула томик, щоб довідатися їм’я художника. І що я побачила? Книжка ілюстрована автором…

Отже, цей Денис сам і пише, і малює? Тієї ж миті мене осяяло. Еврика! Я точно згадала, де раніше з цим зустрічалася. Не цю ілюстрацію я бачила, але дуже схожу. Я згадала Аврору. Так, помилки бути не могло. Я вперше зустрілася з реципієнтом. Зі справжнім реципієнтом.

Денис Лісовий − письменник, для якого творили два донори з Країни − Аврора та Ілля. Я їх добре запам’ятала. Цю парочку, мабуть, знав кожен нічгородець, адже не можна було не стати свідком їхніх нескінченних сварок. А малюнок я тому й упізнала, що Аврора весь час носилася зі своїми творіннями й тицяла їх усім під носа, щоб показати, наскільки вони кращі за те, що пише її колега. Решту її робіт можна було побачити лише в Лісогірську, там, де Художники зазвичай і творили, але ця дамочка зі своїми малюнками, здається, ніколи не розлучалася…

У день, коли вперше побачила книжку Лісового, я пережила неймовірне, непередаване відчуття. Здогадувалася, що тут ходить безліч таких Письменників, Художників, Музикантів, а в Книгарні ще й безліч Читачів. Але коли вперше переконалася, що переді мною митець, який підтверджує те, про що вже часом думала, як про химеру, то розгубилася… Бо, правду кажучи, почала потроху сумніватися в тому, що Нічгород насправді існує. Може, пережите мною − лише плід хворобливої уяви, що виник через травму голови й пережиту клінічну смерть? Ні! Я тримала в руках роман, якого ніколи не читала, про який навіть не чула досі. Зате я знала його справжніх авторів.

Тоді я залишила в Книгарні мало не весь свій тижневий заробіток, скупивши всі наявні там п’ять романів Лісового. А ще постановила, що нізащо не пропущу зустрічі з ним, що скасую всі заплановані посиденьки з друзями, а ще обов’язково познайомлюся з автором особисто. І хоч раніше я такого не практикувала, але цьому письменнику спокою не дам: хай це йому не сподобається, нехай вважає мене нав’язливою фанаткою (а таких у нього вочевидь не бракує), − мені байдуже, бо це винятковий випадок. Я переступлю через свої принципи − не набридати, не нав’язуватися людям − і знайду можливість поговорити з цим геніальним (а в цьому вже немає сумніву) митцем.

Притиснувши до грудей, мов дитину, пакет із книжками, я чимдуж побігла додому, щоб якнайшвидше зануритися в захопливий світ, створений моїми колишніми знайомцями з Країни. Того дня замовники не дочекалися від мене обіцяних рерайтерських статей, мама залишилася без вечері, а нова зачіска сусідки Катерини − без уваги…

Осінь у Реальності. Прекрасна пора для письменників. Благодатна. Плідна.

Метр із Камілою сиділи у сквері й роздивлялися перехожих. Чудова погода наштовхувала на роздуми. Тут прибульці знову здобули відчуття часу, а з ним і решту притаманних людям відчуттів, навіюваних осінню: ностальгію, бажання натішитися останніми теплими сонячними днями…

− Цікаво, скільки наших ходить зараз серед цих людей? Камілине запитання геть не здивувало Метра. Але дещо він мав уточнити.

− А кого, власне, ти вважаєш «нашими»? Донорів? Реципієнтів?

− І тих, і тих. Кожен із них щось вигадує, творить, щоб одному потім потрапити до Країни й надиктовувати щось іншому.

Чоловік мовчав і пильно вдивлявся в людей.

На сусідній лавці сиділа парочка. Він − на вигляд звичайний хлопець у шкірянці, синіх джинсах, вона − така ж типова дівчина, добре вдягнена, зі стильною зачіскою, вочевидь щойно з перукарні. Закохані обіймалися, втупившись у щось, що бачили лише вони, і мовчали. Щось зворушливе було в цьому безслівному діалозі. Так красномовно могли спілкуватися лише митці.

Але Метр перевів свій погляд на літню жінку, яка прогулювалася з малям. Не дуже нове, заношене пальто і берет, мабуть, іще з радянських часів, підкреслювали її вік. Онук, ніби космонавт, у великому дутому комбінезоні, весь час падав, наче справді перебував у стані невагомості. Чи він був іще замалий для таких тривалих прогулянок, чи винен був комбінезон, який сковував рухи, та жінка ледве встигала бігати за хлопчиком, піднімати його, обтрушувати пісок і листя…

Вона теж не зацікавила спостерігачів. А от наступний перехожий, що, мов сніг на голову, виник десь із кущів і вмостився на їхню лавку (звісно, бачити їх він не міг), Метра зацікавив.

− А оцей схожий на нашого, − мовив він.