Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Присутні розгубилися. Але цьому мало бути якесь пояснення.

− Думаєш, до нього під’єднався ще якийсь донор?

− У тому-то й річ, що ні! − Мирон просто вибухнув емоцією. − Він сам її створив!!!

− Це неможливо, − категорично заявила Каміла. − Такого не може бути.

− Може, − наполягав хлопець. − Ви ж знаєте, що вони й самі можуть творити. То чому б і він не зміг?

− Можуть. Це правда, − втрутився Метр. − Ми знаємо. Але ми знаємо й те, що на справді вартісні, геніальні твори вони неспроможні. Це просто вправляння, тренування, шліфування їхньої майстерності. А якщо музику, яку замислив ти, і справді написав Світозар, то вона має бути саме геніальною.

− Вона така і є. Ви б тільки почули…

Хлопець поринув у свої думки. Він ніби прокручував у голові аудіозапис і насолоджувався ним.

− То як же реципієнт без донора може таке створити? − вивела його із задуми Каміла.

− Не знаю, − промимрив Музикант. − Тому я до вас і прийшов. Сподівався, що ви мені це скажете.

Запала тиша. Сьогодні це вже не перше запитання, на яке слід пошукати відповіді.

− Слухай, Мироне… − Каміла всміхнулася. − А може, ти сам йому ту музику надиктував, а потім просто забув?

− За кого ти мене маєш? − Юнак аж побуряковів із люті. − Я що, по-вашому, недоумок якийсь? Не пам’ятаю, коли й до кого під’єднуюся? Не забувайте, ми не в Реальності. Тут усі притомні. Немає ні алкоголіків, ні наркоманів, що страждають на амнезію…

− А як інакше це пояснити? − Каміла теж розлютилася. Їй здалося, що хлопчина з нею не достатньо шанобливий. − Якби якийсь донор украв твою ідею, я ще могла б це зрозуміти. Але те, що це міг зробити реципієнт, − абсурд. Цього просто не може бути!

− Але це так. − Мирон уже мало не плакав. − Світозар створив музику, про яку я лише мріяв. Він зробив це без моєї участі!

Усі мовчали. Та й що тут скажеш? Треба мандрувати в Реальність і на власні очі подивитися на весь тамтешній безлад. Метр негайно почав збиратися в дорогу, а Каміла зголосилася його супроводжувати.

Імені Дениса Лісового я досі не знала, хоча воно, як з’ясувалося, досить відоме не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Польщі, Росії, Ізраїлі, де перекладали його книжки. Про те, що в Книгарні має відбутися зустріч із молодим талановитим письменником, я дізналася з інтернет-розсилки за тиждень до самої події.

Правду кажучи, спершу я туди не збиралася. Зустріч було заплановано на суботу, а я вже домовилася з друзями піти кудись погуляти. Та за кілька днів зайшла до Книгарні по щось новеньке й побачила афішу майбутнього заходу. Чи то вдала анотація, чи обіцянки, шикарно розписані арт-менеджером, та щось змусило мене відшукати на поличці книжки цього автора й погортати їх.

На обкладинці однієї з них (здається, то був третій Денисів роман «За три години до восьмої») було зображено вродливого чоловіка, і мені відразу стрельнула думка: я вже це десь бачила. Перегорнула кілька сторінок. Прочитала анотацію. У ній обіцяли нові пригоди Гната, героя творів Лісового, його чергові подорожі часом та історією. Водночас роман був абсолютно самостійним твором, тому той, хто вперше познайомиться з таємничим Гнатом, усе зрозуміє, але неодмінно захоче дізнатися про героя більше.

Я закрила книжку. Текст не пояснив мого дежавю. На зворотному боці книжки були невелике фото автора й коротка біографія. Але й це мені нічого не говорило. Я ніколи досі не бачила Дениса. Хлопець доволі типової зовнішності, як з’ясувалося, жив і творив у тому ж місті, що і я (отже, організувати зустріч із ним не так уже й складно, попри те, що він начебто зірка українського письменства), видав вісім книжок, хоч і був майже моїм ровесником.