Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Каміла пильно подивилася на сусіда. Хлопчині на вигляд було років вісімнадцять. Зодягнений, як багато сучасних тінейджерів: широкі безформні джинси, болоньєва куртка з різнокольоровими вставками з написами іноземною мовою, величезний годинник на руці, а ще купа якихось пістрявих браслетів-фенечок, бейсболка захисного кольору… Незнайомець одним рухом зняв зі спини величезного наплічника, обвішаного стрічками, значками, брелоками з написами й малюнками переважно націоналістичного змісту, що чітко вказувало на громадянську позицію власника, рвучко розстебнув його, запустив руку досередини і, покопирсавшись у купі важливого для нього непотребу, дістав звідти невеличкого записника й ручку. Розгорнув цей пошарпаний нотатник десь посередині й, поклавши на коліно, почав щось дуже зосереджено писати, не звертаючи ні на кого жодної уваги.

− Так. Схоже на те, − погодилася Каміла і зазирнула в блокнот. Здається, хлопець відчув якусь присутність, бо раптом відірвав погляд від записника і якось насторожено кілька разів покрутив головою в різні боки. Не помітивши нічого підозрілого, знову повернувся до писання. Але вже якось спокійніше, без попереднього запалу, досі косуючи туди, де сиділа Каміла.

− Обережніше, − мовив до неї Метр, − не вияви себе. Наші завжди сприйнятливіші до сторонніх сутностей. А головне − вони в них вірять.

− Вірш… − захоплено проказала жінка, ніби не чуючи застереження. − Здається, верлібр. Але як же гарно…

Метр повірив їй на слово.

− Як думаєш: він майбутній донор чи вже реципієнт? − не вгавала вона.

− Судячи з того, як швидко і завзято він почав писати, так, ніби боявся, що думка зникне, то, мабуть, реципієнт, і саме зараз хтось у Нічгороді щось йому надиктовує.

− Схоже, що так. Але не факт.

− Згоден. Можливо, це лише особливості його характеру: поривчастість, нестримність, запал… Якщо тобі так цікаво, можемо задля експерименту дізнатися, повернувшись додому. Хоч усі ці люди проходять через мене, але навіть я не можу пам’ятати кожного митця що Тут, що Там.

− Не зважай, − мовила Каміла. − Це просто думки вголос. Насправді це зовсім несуттєво. Зараз значно важливіше те, задля чого ми сюди прийшли: зрозуміти, що ж відбувається в Реальності. З чого почнемо?

Метр замислився. Справді, з чого б його почати? Останнім часом дивні речі ставалися з реципієнтами Мирона та Аврори з Іллею. До кого з них завітати? Чи, може, поспостерігати за потенційними донорами, подивитися, як вони живуть, що заважає їм приходити в Країну? Але як же їх вирахувати? Узяти хоча б цього хлопчину. На перший погляд ніби один із них. Але як у цьому переконатися? Ні, у такі подорожі треба йти підготовленим, а цього разу Метр вирвався в Реальність абсолютно спонтанно, експромтом… Невже він просто змарнував час?

Із задуми його витяг той самий хлопчина. Точніше, його мобільний, який раптом заволав на весь сквер, роздратувавши тим незнайомця, мабуть, більше, ніж Метра, що відчулося з того, як різко той натиснув на кнопку відповіді й гаркнув: «Алло!» Та роздратування раптом змінилося якимось чи переляком, чи розгубленістю, і тієї ж миті він скочив із лавки, ухопивши, навіть не застебнувши, свій наплічник, і помчав у бік дороги.

− От бачиш, як важко митцям, − по-філософськи прорекла Каміла, − як важко творчим людям. Весь час нам хтось чи щось заважає спокійно творити… Ніде немає спокою. І все цей клятий науковий прогрес…

Її роздуми несподівано перервав пронизливий вереск гальм, різкий звук від удару й чийсь істеричний крик…

Те, що вони за мить побачили, стало логічним завершенням сьогоднішньої картини. Посеред дороги боком стояло сіре авто з величезною вм’ятиною на бампері, а перед ним на асфальті лежав хлопець, який іще кілька хвилин тому спокійно сидів собі на лавці й писав чарівні вірші про осінь.

− От тобі й відповідь на запитання, хто він, − мовив Метр.

Каміла не могла оговтатися. Хоч вона чудово знала всю процедуру переходу донорів у Країну, але сама ще жодного разу не була її свідком. Вона поглянула на Метра, та тієї ж миті її блискавкою вдарила думка:

− Але ж якщо він донор, то тебе зараз мали би викликати супроводжувати його до нас?

Метр розгубився. У цьому вирі подій він випустив з уваги очевидне. Щойно він спостеріг те, чого вже давно боявся: щось завадило ще одному новенькому пройти шляхом дзеркал до Країни.

Денис Лісовий. Саме це ім’я я ввела в пошуковій системі Ґуґл перед тим, як почати читати його книжки. І хоч як мені свербіло щонайшвидше зануритися в океан слів, словосполучень, речень, які малювали світ образів, героїв, подій, та я мала дурну (чи навпаки) звичку: перед знайомством із твором ознайомитися з особистістю автора. А що, як не Інтернет, допомагає нині зробити це якнайкраще. Тут усе: біографії (як офіційні, так і ні); інтерв’ю, що відображають внутрішній світ митця, його принципи, переконання; рецензії, які не лише аналізують доробок митця, а й показують, що про нього думають читачі, а головне − колеги, бо відразу видно, хто з письменників із ним дружить, хто заздрить, а хто й відверто ворогує…