Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− Але ж то я, а то ти. Це різні речі. Я звичайна, я така, як усі, а ти − Метр.

− Вважаєш, що для того, у кого є дар бачити суть, це має якесь значення?

Каміла мовчала. Вона щось напружено обмірковувала. Щось дуже її лякало. Те, що дівчина має дар, чудово, але водночас страшно. Що міг він дати їм, нічгородцям? У їхнє спокійне життя ввірвалося щось незвичне. Чи принесе воно новий етап творення (те найважливіше, для чого вони існують), чи, навпаки, усе зруйнує? Останню думку засвідчував той факт, що сьогодні раптом нагадав про себе Коридор, який уже дуже давно перестав цікавитися нічгородцями.

Каміла ще довго лякала б себе, та спромоглася-таки відігнати страшні думки. Вона наважилася запитати, хоч і знала, що Метрові це не сподобається (але ж він сам почав):

− Той юнак − то твоє справжнє обличчя?

Метр не відповідав. Його знову опанував давно забутий страх. З пам’яті виринули крики болю й розпуки. У повітрі закружляв запах смерті. Навколо трупи, сморід, зойки… Люди мов божевільні. Вони сахаються одне одного: батьки − дітей, брати − сестер, чоловіки − жінок…

− Таким я був колись. Потворним і моторошним, на межі буття й небуття. Таким я й потрапив до Нічгорода.

− Ти, мабуть, був хорошим митцем. Навряд чи пересічний чумний потрапив би сюди.

Метр звів на Камілу сповнені сліз очі, і вона, збагнувши, якого болю завдають йому ці спогади, вирішила змінити тему:

− То що робитимемо з дівчиною?

− Треба показати її Оксентієві. Думаю, зараз лише він зможе дати слушну пораду. Дівчина ця − скарб, але іноді скарби бувають прокляті й приносять лихо, тому нехай він вирішує, як із нею бути.

Я сама себе дивувала. Як можна, стільки всього переживши, бути такою спокійною і, діставши з полиці книжку, наче в себе вдома, насолоджуватися читанням? Книжка була простісінька, як і всі тут: стандартний формат, близько трьохсот сторінок, у зеленій палітурці. Дуже добре пам’ятаю її зміст, а от ім’я автора й назву − ні! Дивно.

Я знову втратила лік часові. Хоча річ, певно, не в майстерності автора книжки, а таки в часі цієї місцини (якщо час у земному розумінні тут узагалі існує). Не думаю, що Каміла з Метром могли розмовляти стільки часу, скільки мені треба було, щоб прочитати книжку. Але підійшли вони саме тоді, коли я перегорнула останню сторінку.

Мабуть, для них і для мене час плинув по-різному, принаймні так тоді мені здалося. Чому?

Я ніколи не читала швидко. Не тому, що не могла (навпаки, ще в школі техніка читання в мене була найкращою в класі), просто завжди свідомо не поспішала, намагаючись смакувати кожне речення, кожне слово. Крім того, жодна людина не може читати дуже довго без перерви: очі втомлюються, тіло ціпеніє; потрібно змінити діяльність, щоб відпочити. Тому в житті я нізащо не прочитала б книжку обсягом триста сторінок навіть за день, хоч яка б вона була захоплива. А тут усе сталося так швидко, що я й не похопилася. І жоднісінької втоми, ніяких надзусиль. На одному диханні. І якби ж хоч книжка була вартісна. Коли почала її читати, то не могла відірватися, та, прочитавши останній рядок і зрозумівши, що все, продовження не буде, подумала, що мене нахабно, як першокласницю, надурили. Таке ж відчуття було й після перегляду серіалу «Загублені». Я ненавиджу серіали, але цим була просто одержима: не пропускала жодної серії, навіть повтори дивилася. Мало того: коли мені довелося поїхати на кілька днів на конференцію в інше місто й жити в гуртожитку, де не було телевізора, я щовечора дзвонила мамі й просила слово в слово переказувати мені все, що сталося в «Загублених». Такий заплутаний сюжет, такі неймовірні повороти, фатальні події − усе це так мене захопило, що я не хотіла, щоб кіно закінчувалося, але вже й не могла дочекатися розв’язки.

Та, мабуть, автори сценарію самі заплуталися й просто вирішили залишити все як є. Я була шокована. Серіал закінчився, а запитання множилися в геометричній прогресії. Після перегляду останньої серії я зрозуміла, що мене, як і мільйони інших глядачів, просто «кинули». Спочатку я чекала на продовження, але його не було й бути не могло, адже всі герої повернулися з острова, а от що то за острів і що ж урешті там відбувалося, так і залишилося загадкою.

Щось схоже я відчула, прочитавши цю книжку. Автор (як потім з’ясувалося, авторка, і це знаково, бо частіше саме жінки на таке здатні) дуже хвацько закрутив сюжет, хоча нічого особливого в ньому ніби й не було. Письменниця просто трохи схитрувала. Насправді ж писала про звичайнісінькі, цілком банальні речі. А нас зараз нічим не здивуєш. Нині, здається, сама історія, яку розповідає автор, уже нічого не важить. Стільки вже написано детективів, трилерів, мелодрам із такими закрученими сюжетами, з такими натуралістичними зображеннями чи, навпаки, з такими фантастичними подіями, що звичайна житейська історія нікого вже не може зацікавити. Але якщо їй надати несподіваної форми, а головне − поспекулювати на одвічному людському бажанні − обов’язково знати, чим усе закінчиться, то можна досягти неможливого. Оце, власне, і зробила письменниця, ім’я якої я, на жаль, забула.

Книжка розпочиналася звичайнісінькою історією життя звичайнісінької людини. І коли ця історія добігала, здавалось би, найцікавішого моменту, який починав просто пахнути інтригою, авторка ніби не навмисне, а так, мимохідь, перемикала свою увагу на когось геть випадкового, людину, абсолютно не пов’язану з попереднім героєм, ну, припустімо, перехожого, на якого персонаж, про якого мовиться у творі, випадково кинув погляд, скажімо, у метро чи в магазині. І тут уже авторка наче забуває про свою першу жертву й цілком перемикається на другу: з тим самим захватом починає оповідати цікаву й захопливу історію її життя-буття, поки не доходить до найцікавішого (з погляду читача, та, мабуть, не її) місця, перестрибуючи знову на якусь іншу випадкову людину, яку обрала так само спонтанно й невмотивовано.

Прочитавши трохи більше половини, ознайомившись із долями чималого числа звичайнісіньких людей і подивившись на кількість сторінок, що залишилася, я подумала, чи вистачить цього авторові, щоб завершити історію кожного з них. Адже розв’язка таки має бути. Вірилося, що всі ці люди невипадкові, або що вони врешті познайомляться, або принаймні в них виникне якась спільна мета, або хоча б я дізнаюся, чим закінчаться історії кожного з них, хай навіть вони й виявляться абсолютно банальними.

Та коли до кінця залишалося кілька сторінок, а чорторий ідіотських незавершених історій тривав, я вже й не сподівалася на розв’язку. Але читала далі, бо (хоч як це дивно) ще жевріла маленька анемічна надія щось таки збагнути, адже попереду спокусливо маячіли кілька сторінок з обнадійливою назвою «Епілог». Ну, може, хоч тут, хоч у двох словах авторка щось скаже, щось прояснить.