Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Авжеж, я кохаю вас, кохаю, але не знаю, котру дужче.

— І не треба, і не треба знати, — заторохтіли сестрички водночас. — Ми всі будемо разом жити. Ми нікому тебе не віддамо. Ми чекали на тебе, ми шукали тебе, виглядали тебе, марили тобою. Ми вірили, що мусить існувати десь таке місце, де збуваються мрії, і ми знайшли його. Ми навіть завели спеціальний альбом, куди записували кожну вісточку про тебе, про всі твої подвиги.

— Боже, яка я рада! — тішилася стара. — Тепер я можу спокійно вмирати.

— Навіть не думай! — посварилася пальцем Лідія. — У нас все тільки починається. Правда, Бумблику?

— Ну, тоді я пішла варити борщ, — сказала стара і подалася в будиночок.

— Кохані мої, — промовив Бумблякевич, — я дуже тішуся, що вас зустрів. Та я чув, що ви примандрували сюди не самі, а з…

— Ах, то ти вже чув і про Адольфину? Вона теж зустріла своє щастя. Ми раді за неї. У кожного своє поняття про ідеал. І ми не бачимо причини, чому б панові Цибульці не бути втіленням чиєїсь мрії.

— Адольфина мешкає з вами?

— А тобі вже кортить і її зобачити? Не журися, скоро заявиться. Вона поїхала з Цибулькою по шлюбну сукню, яку тчуть русалки з річкової піни. До шлюбу їх повезуть у ридвані, запряженому четвіркою однорогів. А русалки усю дорогу аж до храму будуть супроводжувати їх співами.

Бумблякевич знову відчув тужливу заздрість.

— Тобі мабуть буде цікаво дізнатися, — сказала Емілія, — що Адольфина подалася з нами сюди лише тому, що теж засумувала за тобою. Мусимо визнати, що вона після того, як ми з тобою розлучилися, дуже посмирніла, зробилася така, хоч до рани тули, а щоб уже там кого вкусити, то й мови нема. Ми з нею заприятелювали. Та й з Лютецією теж. Ми навіть з Адольфиною змагалися, хто більше почує про тебе цікавих історій. Особливо нас потішила вістка про те, як ви з Цитриновим Вбивцею розправилися з цілим загоном упирів, що блукали лябіринтом і наводили жах на околиці. Адже то були саме ті упирі, яких ми зустріли біля замку. Ви загнали їх у глибоченну шахту і привалили зверху важенними плитами. А на плитах накреслили печать царя Соломона.

— Я так думаю, що вона за Цибульку погодилася вийти заміж тільки тому, що він трохи нагадує тебе, — зітхнула Соломія. — Адже їй і так нічого не світило. Я маю на увазі, не світило побратися з тобою.

— Цікаво. Ви все уже за мене вирішили.

— Це наше право, — промовила Лідія.

— Тільки я все одно не розумію, чому не світило їй побратися зі мною.

— А це дуже просто, — сказала Емілія. — Коли ми з тобою розлучилися, то на півдорозі до С. заночували у гайочку. А вранці, тільки-но рушили далі, як перестріли нашу матінку, котра подалася за нами з цілою торбою харчів. От ми поснідали, поміркували та й вирішили усі разом полинути у пошуках втраченого Бумблякевича. Тут і вчепилася Адольфина, аби і її взяти з собою. Ми погодилися, але поставили одну-єдину умову: вона нізащо не повинна посягати на тебе. Ти наш, і ми тебе нікому не віддамо. Вона пообіцяла. Таку саму обіцянку ми витягли і з Лютеції…

— Коли ще вона була Лютецією, — підхихикнула Соломія. — Але що ж ми усе про Адольфину? Бумблику, чи ти не помітив, які у нас чудові перса?

І вона, схопивши Бумблякевича за руку, притулила до свої грудей.

— А мої! А мої! — затріскотіли дві інші сестрички і навперебій стали смикати його руки й тулити до персів, а Бумблякевич м'яв їх із задоволенням.

Але персами не обмежилося, бо потім настала черга стегон і сідничок, налитих і пружних, тепер він із насолодою повернув їм усі щипки, на які вони відповідали голосним реготом, мовби тільки підстьобуючи його не шкодувати собі нічого, догоджаючи своїй жазі.