Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Бумблякевич відчув під серцем тихе сичання ревнощів. Клятий Цибулька! Він уявив собі, як тепер має виглядати Адольфина з тілом Лютеції, панна, яку він позбавив невинності і тим уже мовби заслужив певне право на неї. Не міг собі навіть уявити, що вона могла погодитися на цей шлюб. Адольфина! Така схожа на Мальву його мрій завдяки тому, що образ Адольфини наклався на ефемерний образ Мальви, баченої в дійсності тільки мигцем на балю, і поволі витіснив його так, що Бумблякевич уже й не міг відтворити його у своїй пам'яті. Та, зрештою, в омріяної Мальви і реальної Адольфини виявилося надто багато спільних рис, аби ця обставина не збурила у Бумблякевичу нового спалаху почуттів. Вся любов, яку він плекав до Мальви, Мотрі і Хіврі вихлюпнулася на новий об'єкт. А те, що цей об'єкт із кожною хвилиною усе безнадійніше вислизав із рук, віддалявся і ставав чужим, напоювало його душу розпачем і болем, бажанням негайно втрутитися. Він готовий був мчати до її оселі і за будь-яку ціну перешкодити шлюбові, переконати її, полонити, не віддати нікому. Але порив його потамували сутінки і втома.

АДОЛЬФИНА

За сніданком Бумблякевич вияснив, що Адольфина мешкає з трьома сестрами у будиночку, якого їм збудували вдячні однороги, коли дізналися, що вони найближчі колежанки Бумблякевича.

— Вони ж там і сад впорядкували, і живуть усі разом зі своєю матінкою, — розповідав Соломон.

— А-а, то й матуся із ними? Передумала вдавати з себе покійницю?

— А хто ж нам борщі буде виварювати? Матінка сестер — незрівнянний кулінар. А яке вона вересове пиво варить! А які пишні квіткові настоянки вичакловує! А які фантазійні пляцки пече! У ніч на неділю вона варить величезний казан борщу, яким причащаються усі наші прихожани. А цієї неділі в їхньому саду відбудеться весілля. У суботу на світанку мисливці й рибалки вирушать на лови, а господині з цілої околиці зберуться там, аби наготувати вгощення. Мусите конче їх провідати. Вони будуть нетямитися від щастя. Я разів, може, зо двадцять розповідав їм про вас, а їм усе мало, усе поривалися рушити за вами услід.

Сестри мешкали по той біг гірського хребта, геть зарослого квітучим ворсом вересу, і Бумблякевич, аби не робити великого гаку, подався навпростець через гору. Медовий дух вересу бив у ніздрі і п'янив, підмовляючи впасти на моріжок і полежати, заплівши погляд у білі пухкеники неба. Піднявшись на гребінь, побачив будиночок серед кущів пахнющого жасмину і бузини.

— Пане Бумблякевич! Не вірю! Невже ви? — раптом вигулькнула з-за кущиків матуся сестричок з кошиком вересу. — Ви до нас? Дайте, дайте, я вас поцілую. Як же мої ластівочки будуть втішені! Вони ж за вами услід подалися та ще й мене стару з собою поволокли. А тут надибали ми на добрих людей і лишилися. Ви вже либонь чули про моїх донечок? О-ой, тепер ви їх не пізнаєте! Краса неземна! Чесно кажучи, їм і раніше ніц не бракувало, але тепер то такі зозульки, що тільки смакувати. Шкода тільки, що вони втратили свій безцінний дар — читати чужі думки. Але що я багато пашталакаю, ходімо, я вас проведу. Сідайте позад мене.

І з тими словами стара осідлала кошик, а Бумблякевич, до пуття не розуміючи, що його чекає, слухняно примостився за її спиною. Стара брикнула ногами, і вони по густому й пружному вересу, як по снігу на санях, помчали вдолину, тільки зашелестіло. Вітер свистав у вухах, вривався у вуста і забивав подих, метелики й комахи стріляли в обличчя, лілові хвилі вересу розбігалися вусебіч і котилися вдаль, а бабця, нахиляючись то вліво, то вправо, спритно кермувала кошиком, правуючи до свого обійстя. Розгін був такий шалений, що Бумблякевич заціпенів і з жахом думав про те, що їх чекає внизу. А там уже кошик вилетів простісінько у сад, ковзнувши стрілою по травах і квітах, і зупинився лише, коли стара пригальмувала п'ятами просто біля такої самої альтанки, яку вже він бачив у саду трьох карлиць.

Як і тоді, три сестрички — писані красуні з буйним волоссям, що спадало до пояса, з повними персами навислими над столом — розкладали карти. Ніщо тепер не нагадувало про те, якими вони були два роки тому.

Сестрички, мов по команді, підвели голови і, заверещавши диким вереском, ураз вихопилися навперейми, повалили гостя в траву й заходилися виціловувати, кусати, щипати, м'яти, мотлошити, виривати одна в одної.

— Та, Божечку мій! — сплеснула в долоні стара. — Чи ви дикі? Та ще натішитеся! Чей же він нікуди не тікає. — Та, побачивши, що ніхто її не слухає, а бідний Бумблякевич чого доброго ще задихнеться від цілунків, вирвала жмут кропиви і взялася шмагати дівок по голих литках.

Новий вереск цього разу звістив гостеві порятунок — нарешті міг ликнути повітря. Панни відскочили від нього, чухаючи ноги і заходячись від дзвінкого сміху.

— Якби не ви, — сказав до старої. — були б мене розшарпали.

— Ой! Бумблику, коханий, як же ми за тобою скучали, як ми страждали! — щебетала Емілія.

Панни підсунулися до гостя, але вже його не рухали, розлігшись на траві, наче мавки.

— А ти ані краплі не змінився, — сказала Соломія.

— А як тобі ми? — поцікавилася Лідія.

— Ви незрівнянні. Та у вашу честь мусять лицарські турнії щонеділі відбуватися.

— Ой, не треба нам інших лицарів крім тебе. Скажи, що ти нас кохаєш, — пригорнулася Емілія.