Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Та хто ж, як не ви? — тицьнув у нього пальцем Соломон. — Своїми розповідями про Мальву так нам душу розторсали, що ми уже й снити нею почали. А одного разу вона водночас нам у сни прийшла і звеліла храм побудувати. Ми задумалися, чи то справді віщий сон, чи тільки наслідок наших марень. Хтозна-скільки б ми вагалися, якби на тому місці, де тепер стоїть храм, не мали ми видіння. Ми побачили її у білій сукні верхи на білому однорогові. Вона промовила тільки одне слово: «Тут!» і зникла. І тоді ми збудували цей храм. І щойно ми його завершили, як тої ж таки ночі Мальва явилася мені знову у сні і надиктувала цілий розділ до книги «Іссахар». І знаєте, що сталося? Я прозрів! Я став розуміти те, що пишу! Я знаю іврит! А найдивовижніше — виявилося, що писав я у тій книзі й про неї. Безліч разів там згадується Мальва, оспівано усі її діяння, все, що здійснила вона і що здійснить, все, що явила нам і чим обдарувала! Відтоді я став у храмі проповідувати, а Дзюньо — іменем Мальви зцілювати. Ми тепер як апостоли Мальви.

— Направду зцілює? — не повірив Цитрон.

— Ми то спочатку відчули на собі, — сказала Ганця. — Мене колись так крижі боліли, так мені там стріляло і дзюґало, що деколи ніц радости не мала-м з того життя. Та досить було Дзюньові трішки погладити мене долонею, як усе пройшло. А Соломон так само відмолодів, вже не гнеться, як стара верба, випростався.

— Коліна вже мені не докучають, — сказав Соломон, — можу хоч зараз у танок піти. Але що ми тут розпатякалися? Ходімо до нас. Ви ж бо мусили зголодніти.

— Ще й як! — втішився Помідор. — Але я не сам, нас супроводжують моя дружина-русалка і ціла зграя діточок. Осьде вони у потічку.

— То кличте їх із собою, — сказав Соломон, — адже ми прокопали русло для цього струмка простісінько до нашого бункеру і маємо тепер великий ставок, у якому залюбки плюскаємося. Справжній рай для ваших русалок.

Гості надивуватися не могли змінам, які постали перед їхніми очима. На місці, де раніше зяяв вхід до бункеру, височіла двоповерхова будівля з бальконами і терасою. Перед будівлею розкинувся просторий сад з квітниками, кущами та молодими деревцями. За садом виблискував свічадом став, посередині якого буяв зеленню острівець із альтанкою, а до острівця провадив вигнутий дугою місток із різьбленими поручатами. По ставу плавали лебеді й качки, по греблі походжав бузьок[121].

— То все завдяки парафіянам, — пояснив Соломон, — шанують нас, не можна нарікати. А ви з дороги, то пропоную спочатку викупатися, Ганця вам наготує свіже вбрання, а ми з Дзюньом зараз накриємо стіл в альтанці.

Гості не дали себе довго просити і, поскидавши свої запилюжені манелі, з радістю плюснулися у воду. Довкола них із реготом кружляли русалки, жартівливо лоскочучи та заплітаючись довкола ніг. По купелі вони разом з господарями розташувалися в альтанці. За вгощенням Бумблякевич і Цитрон розповіли про свої мандрівку і не могли второпати, як так сталося, що їх упродовж двох років різні люди бачили в усіх кінцях сміттярки.

— Від одного блукальця я чув про те, що вас зустріли навіть на Морі Борщів, коли ви потрапили в руки піратів, — розповідав Соломон. — Але коли Бумблякевич виголосив перед піратами промову, як то колись вчинив Юлій Цезар, вони упали перед вами на коліна і заприсягли вічну вірність. А потім історії про вас посипалися, як з мішка. За однією версією ви перемогли триголового змія, який виходив із Моря Борщів та пожирав людей. За іншою — то був циклоп, якого ви заманили в провалля. А ще нібито ви очолили повстання однорогів проти князя фон Шруботяга, розбили його військо, і тепер на тих теренах хазяйнують самі однороги, і вже ніхто на них не полює.

— А-а, то, може, ота двійця, намазюкана у вашому храмі, це якраз і є ми? — запитав Бумблякевич.

— Аякже! — втішився Дзюньо. — Та люди про вас вповідають такі історії, що тільки цмокати. А наші місцеві малярки й зобразили ваші подвиги. Нащо нам чужі герої, коли є свої? Але ж то наша парафія ся втішить, як вас зобачить! Забава буде до рання. Я навіть так думаю, що на вашу честь зорганізуємо військову дефіляду. З феєрверком.

— Може, ми маємо двійників? — замислився Цитрон.

— А з другого боку десь таки мусили ми перебувати оці два роки, — сказав Бумблякевич.

— Ви тим голову собі не сушіть, — втішав їх Соломон, — усі ваші подвиги записані в моїй книзі. Я вам їх прочитаю, ви собі запам'ятаєте і будете народові розповідати уже в деталях. Я так думаю, що досить з вас волочитися світами, лишайтеся в нас. Все одно тих палаців, які ви шукали уже не знайдете.

— А то чому? — не здавався Бумблякевич.

— Бо, кажуть, їх однороги зруйнували. Там тепер пустище. Усі мешканці переселилися кудись далеко, що про них уже й чутка пропала.

— Не може бути!

Він вийняв з кишені картку з малюнком і приклав лупу до очей. Те, що він побачив, його пройняло розпукою. На місці палацу височіла руїна з повибиваними вікнами й дверима, проваленим дахом, запущений, зарослий хащами сад втомлено доживав свого віку. Виднілися розбиті карети, поламані столи і крісла, на білому скелеті роялю чорніла парочка круків. Ніде ані сліду живої душі. Сизий туман нависав над руїнами, наче цигарковий дим.

Бумблякевич зціпив зуби, щоб не видати свого болю.