Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Ой, — сполошився Соломон, — боюся, що ні… Це може погано відбитися на самопочутті книги. Самі подумайте, як би ви ся чули, коли б вам хто пальця вирвав. А тут ціла сторінка! А властиво дві.

— Добре, не ціла, мені йдеться тільки про палац. Ви ж можете його акуратно витяти ножичками, а потім підклеїти. На тому місці той, хто водить вашою рукою, намалює знову щось. Мені ж вистачить тієї маленької карточки, на звороті якої і так нема жодного напису чи малюнку. Повірте, це для мене дуже важливо.

Соломон замислився. Але Бумблякевич не давав сумнівам підкорити його і сипав, сипав словами, аж поки той не скорився. Соломон розгорнув книгу на потрібній сторінці, перевірив, чи на звороті справді нема нічого, і взяв ножиці. Руки його тремтіли, коли витинав зображення палацу з книги. Простягаючи його Бумблякевичу, не втримався і змахнув сльозу:

— То так, мовби краяв собі серце. Але, гадаю, книга мені вибачить. І візьміть з собою лупу. Бо як же без неї? — потім він оцінив вигляд Бумблякевича і додав: — А чи не годилося б вам перебратися? Бо так виглядаєте, ніби з вертепу чкурнули.

— А є у що?

— Та чого ж! Усякого добра у мене доволі. Ану ходіть за мною. І ви, Цитроне й Помідоре, ходіть. А то вже так обносилися, що сумно дивитися.

Соломон вручив їм легке літнє вбрання, яке тільки де-не-де побила міль. Воно було так само трофейне і старомодне. Після цього настала пора прощатися, і Ганця навіть заплакала:

— Ой, та ви ж тепер нам як рідні!

Вона разом з Дзюньом та Соломоном видерлися на гору і довго проводжали сумними поглядами мандрівців, аж поки ті не зникли у крутих вуличках лябіринту.

— Шкода тільки, що довкола не видно жодної чайки, — насмішкувато проказав Цитрон, коли вони пройшли чималий шмат дороги, — як, зрештою, навіть запаху іграрій, котрі, як ми знаємо, пахнуть просто таки запаморочливо.

— Але ми ще можемо випорпати сламзика, — нагадав Бумблякевич.

— Хтозна-скільки доведеться копати, не маючи лопат, — зітхав Помідор. — Ми навіть не знаємо, на якій глибині вони ховаються.

— А ось зараз ми й це вияснимо, — сказав Бумблякевич, приглядаючись до аркуша з книги. — Ага, ось… «Сламзики живуть під землею на глибині від одного до чотирьохсот сажнів, випорпуючи довжелезні лябіринти, які штудерно»…

— Як-як? — перепитав Цитрон.

— …штудерно…

— Гм…

— …«штудерно переплітаються, творячи дивовижну»…

— Досить. Хіба неясно, що ми їх ніколи не добудемо? — впав у нерви Цитрон.

— Але чому? Можливо, якраз на глибині сажня…

— Тому, що коли ми почнемо копати, вони чкурнуть глибше, а не маючи лопат, ми ніколи не розкопаємо достатньо глибоко.