Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Це я! Я! — озвався голос такий знайомий і зовсім недавній.

— Хто — я? — перепитав.

— Лютеція!

— Хто така? Хто така? Хто така? — заквакали карлиці.

— А така! А така! А така! — перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.

У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною, далебі пасували.

— Хто це? — скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.

— Не бійся, — підморгнув Бумблякевич. — Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.

Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов'язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров'яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.

— Чи можу я поговорити з тобою на самоті? — спитала Бумблякевича.

— Звичайно. Мої кохані, — звернувся до карлиць. — підіть собі поснідайте.

— Поки ти нам не скажеш, хто вона така і звідки її знаєш, ми не рушимо з місця, — стисла кулачки Емілія.

— Ще чого! — обурився Бумблякевич. — Я не повинен ні перед ким звітувати! То є справа державної ваги, і таким піцикам, як ви, до неї зась! Ану зараз мені вимітайтеся! І щоб за п'ятнадцять хвилин сніданок був на столі.

— За п'ятнадцять хвилин? — захихикала Соломія. — Так скоренько? Можемо вам дати й півгодини.

— Тоді обіцяй нам, що розповіси усе за сніданком! — вперлася Емілія.

— Гаразд. Але заберіть зі собою голову. Можете її не боятися, вона непритомна.

— Ну, що з тобою тоді сталося? Куди ти щезла? — спитав Бумблякевич, зайшовши з Лютецією до покою, в якому вона була ув'язнена.

— Я вийшла на ґанок, і тут мені притисли до обличчя щось мокре. Я задихнулася і не знаю, що зі мною було далі. Отямилася вже тут, у замку.

— І хто ж тебе викрав?

— Той самий капітан Тягны-Рядно, про якого я тобі оповідала.