Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Щоб зникнути навіки.

— О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.

— У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

— Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!., вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте — може, це віщий сон?

— Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.

— Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять — а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!

— Ну, ви ж іще не пробували?

— Ні.

— То й не зарікайтеся.

— Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?

— Аве цезар! Морітурі салютант!

— Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.

Бумблякевич скривився від такої перспективи.

— Га-а! Злочинці! Розбишаки! — раптом вдарило громом над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося луною.

Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:

— Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.

Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.

Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.

— Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю — будуть як живі.

— Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі — так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось… якимось…