Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.

Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені — трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягны-Рядна.

Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний объект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.

— Що це таке? — сполохався Цибулька. — Куди ви мене завезли?

— Спокійно, — відрізав капітан. — Прошу виходити. Приїхали.

Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.

— Отак ми й прибули в С, — закінчила розповідь Лютеція.

— На гвинтокрилі? — спитав Бумблякевич.

— Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.

— І він жодного разу не заявився?

— Ні.

Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.

— Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?

— Тут, у цьому будинку.

— Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?

— Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина — можна вибратися.

— Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене проводирі. Три сестри — карлиці. Знаєте їх?

— Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.

— Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.

— Вже світає.