Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Це тільки тоді, коли він вирушає на лови, але його величність зазвичай полює на сарн та оленів. Рогами у нього оздоблені геть усі стіни в усіх його замках, і під кожною парою рогів прибита табличка, на якій зазначено дату і місце ловів. Зате князь фон Шруботяг звик полювати на однорогів.

— Що ви таке говорите? Князь давно на тім світі, — сказала Міля.

— А чи він, часом, не такий самий небіжчик, як і ваш чоловік?

— О, ні. Я пам'ятаю, як ще малою бачила його у труні. Він разом з матір'ю загинув, коли карета зірвалася в урвище. А він лежав, як живий. Я дивилася на нього, і серце моє наливалось коханням. Раніше мені його не доводилося бачити. Я дивилася на нього, і мені хотілося підбігти й цілувати його, гладити його воскові руки, говорити йому, як я його люблю. Говорити, як його люблю і оповідати мої сни, бо в снах він мені з'являвся такий жагучий, такий шалений, він пестив моє тіло, цілував його і покусував, але ніколи не доходило до чогось більшого. Як тільки я починала казитися від жаги, він зникав, розчинявся у сутінках.

— Скільки ж вам тоді було?

— Дванадцять.

— Отже зараз вам тридцять два.

— І мені теж, — підкинула Дана. — Я так само пам'ятаю похорон.

— І де ж їх поховали?

— В замку. Де ж бо ще? — відказала Міля.

— В замку? Ви хочете сказати, що ви проводжали небіжчиків до самого замку?

— Аякже. Ціле наше містечко зійшлося. Процесія витяглася у таку довжелезну вервечку, що не видно їй було ні кінця, ні краю. Усі дівчата й жінки плакали. Всі дуже любили молодого князя.

— І ви пам'ятаєте дорогу, якою йшли до замку?

— Звичайно. Хіба можна таке забути?

— А потім? Потім ви ще коли-небудь туди ходили?

— Ні. Там уже ніхто не жив. Чого було ходити? Та й небезпечно. Піщані пагорби з часом стали осипатися, під їхніми завалами не раз гинули люди.

Якийсь чоловік підвівся з гальбою і промовив:

— Дорога Мілю! Я хочу нинька випити за тебе. За те, що ти ся звільнила з рабства. Ти стала вільна, як пташка. І можеш нарешті розправити крила. Сьогодні ти помолоділа відразу на десять років. Щоб я скис, коли брешу. Будьмо!

І вгору злетіли гальби, чарки й келихи.

— А чом би нам не випити на брудершафт? — спитала Дана в Бумблякевича і, не чекаючи згоди, переплела свою руку з рукою нового знайомого.